Міхал Грабовський українською,

або Давній народний роман про наш край

Нарешті — нарешті.., завдячуючи Олексі Чорноівану - з Новомиргорода, бажаючі можуть прочитати рідною українською «Гуляйпільську заставу» ("Stannicu Hulajholsku”) олександрівського прихильника романтичної готики Міхала Грабовського (псевдо Едвард Тарша).

Втім, пересічному читачеві (до яких автор цих слів відносить і себе) годі розібратися наскільки більше тут українофільства, про яке так захоплено розказують краєзнавці, які ніколи раніше не читали цього твору про давній Новомиргород-Гуляйполе, ніж українофобства, скажімо, в читаному-перечитаному і навіть екранізованому романі «Ogniem і mieczem» Генріха Сєнкєвіча.

У виданому у Вільно (зараз Вільнюс) в 1840-41 роках романі згадуються «порочні» татари, «пихаті» угорці, словаки, серби, цигани, молдавани; звісно, «свавільні» українські гайдамаки, «зібрані лише для злодійства і грабунку», й, нарешті, «гультяї», «ящірки», «гади» запорожці. Цивілізаторську місію несуть виключно титульні народи, котрі на той час ділили українські землі: Речі Посполитої та Російської імперії («ставились один до одного як союзники»), а Запоріжжя для України розглядається «як національне нещастя».

Втім, роман, в якому головний герой (юний поляк Єжи Могилянський, котрий чимось нагадує гоголівського Андрія навиворіт (покохав вродливу українку Ганну) разом з «гуляйпільськими гусарами та смілянськими міліціонерами» ганяється, як за зайцями, за втікачами-запорожцями, містить кілька переконливих романтичних сцен і має певну художню та етнографічну цінність (життя прочан, хрестини, вечорниці, зразки пісень, загадок, казок, легенд).

Задовго до Євгена Маланюка («співця степової Еллади») Міхал Грабовський пише про «спорідненість тутешньої країни з отою гарною міфологічною Грецією». Як передвісник Івана Нечуя-Левицького, подає поетичні пейзажі річки Рось, особливості життя старосвітських батюшок та матушок. Описуючи гуляйпільські вечорниці, акцентує увагу на тому, що у місцевих українців «захоплення поезією таке пристрасне, таке всюдисуще, яке тільки в арабів в пустелі. Звичні думки найпростішої дівчини, найгрубішого парубка не могли обійтися без того подразнення уяви та почуттів, як у мешканця Сходу без звичайної дози опію…».

У творі є замальовки відомих і менш знаних сіл та містечок сучасних Черкаської та Кіровоградських областей (Лебедина, Гуляйполя (Новомиргорода), Турії тощо), архітектурних пам’яток, церков, монастирів, парків, садів, лісів, річок (Тясмину, Висі, Синюхи та ін.).

Але в жодному разі «Гуляйпільська застава» не може розглядатися як повноцінне історичне джерело про наш край ХУІІІ століття, як це намагається з невідомих причин робити перекладач і коментатор.

Це, - насамперед, твір художній, дитя своєї мистецької епохи. Як у зображенні цілком вигаданих образів головних героїв, так і історичних осіб (у тому числі й одного з керманичів «розбійничої запорозької республіки», «некерованого січового товариства» Сидора Білого, котрий нібито 240 років тому, після ліквідації російським самодержавством Запорозької Січі, завдяки бурхливій фантазії Грабовського, виводив побратимів у турецькі володіння на Дунай саме через наш край; «старого угорського емігранта генерала Ерделі» та інших).

Не вдаючись в особливості перекладу, зауважимо що улюблене для перекладача «на протязі», не що інше, як російський варіант «на сквозняке», й повинно писатися «протягом». Щось не доводилося на Черкащині та Кіровоградщині чути, щоб звичайнісінького дядька називали …«вуй». Хоча цей полонізм досі характерний для західного регіону України. Чомусь назви деяких народів подано у їх сучасному звучанні (без будь-яких коментарів), а щодо українців драгоман лишає стару самоназву та ще й з тлумаченнями аж у кінці тексту. Читаючій аудиторії здавна відомо, що Rzeczрospolita – не що інше, як республіка. Втім, оту «Річ Посполиту» не прийнято перекладати, адже й без того освіченим (і не дуже) людям зрозуміло, що йдеться саме про республіку польську з королем на чолі, - а не про якесь інше державне утворення. Чомусь запорожці стали «запоріжцями»? А про «баб» і говорити не хочеться. Якщо вже й «баба», то хай би в значенні «літньої жінки»; якщо ж називати так молодшу, то тільки з нотками неповаги… Нарешті, з того, яким химерним чином перекладач, автор приміток, передмов та післямов (в одній особі) виділяє пряму мову героїв твору, стає зрозумілим, що так само, як і в істориків, так і у філологів він нажаль не захотів проконсультуватися.

І все ж, хочеться на позитивній хвилі закінчити цей короткий відгук. Оскільки завдяки О.Чорноівану (попри захмарну ціну й мізерний наклад) україномовні дослідники старовини нарешті отримали ближче уявлення про «українофільство» Міхала Грабовського й один з характерних зразків висвітлення минулого нашого краю польською літературою ХІХ століття. Все виявилося не таким однозначним, як досі декому здавалося, після захоплених писань вітчизняних літературознавців. Так само, як і з тлумаченням життя і творчості «українолюба-українофоба» Панька Куліша, котрому неодноразово доводилося бувати в замку Міхала Грабовського в Олександрівці.

Федір ШЕПЕЛЬ

Написано - рік тому.

 Малюнок - Іван Бездомний_Киріянов_Не СКОВОРОДА