Обурених і самозакоханих скіфів

треба підштовхувати не в новий

містичний град Китеж,

а навчити їх вести себе

по-людськи в старому місті.

Владислав ХОДАСЕВИЧ

То давня історія.

За часів, коли Біблії ще не було.

Валика річка. На березі — місто.

Цар там — той, хто подолав

таємницю

смерті.

З ранку на площі біля дивовижного храму зібрався люд.

Слухають астронома.

"Вночі, — каже він, — ми бачимо зірки і місяць, вдень — сонце. То

очі Всесвіту, то живе. Вони, як і ми — люди, народжуються, живуть,

вмирають..."

Тиша зімкнула вуста слухаючих...

І раптом гучне:

"Астрономе! Зірки і сонце подібні до людей. То правда твоя.

Але скажи, чому сонце називають сонцем, місяць — місяцем, зірку —

зіркою?"

"Аби я знав", — почули всі.  

"Проте, — лунало через мить, — є вчений, здатний пояснити сю річ.

Підіть до храму. Там він. Спитайте у нього".

«Ні, — вигукнув той, хто переміг тишу, — його в храмі немає... Бо він стоїть

перед тобою, стоїть і не знає, чому сонце зветься сонцем".

Пригадав цю притчу саме на засіданні громадсько - політичного клубу

«Перевесло», де вир суперечок навколо назви обласного центру поглинув

поміркованість, а присутні, мабуть вперше, більш уважно слухали себе, а ніж

інших.

На жаль, повз свідомість декого пройшов і переказ сюжету стрічки

великого італійського кінорежисера XX-го століття Мікеланжело Антоніоні

«Професія — репортер».

Вона містить оповідь про людину, що зреклась власного імені.

Здасться, намір був лише звільнитись від тиску долі, від брил спогадів,

від фахової рутини, від обов'язків буденності. Обставини підказали

шлях: Африка, пустеля, готель, мертвий чоловік середнього віку,

фотокартки змінив у паспорті — і все, ти вже вільний. Виявилось — омана.

Чуже ім'я — чужа біографія. І та біографія дарує всього єдину можливість —

вийти на зустріч кулі.

Згадане "Перевесло" пройшло, залишивши на шпальтах місцевих

газет гучне відлуння. Статті В. Постолатія, В. Погрібного,

В. Погребищенського, А. Авдєєва, Є. Гудими і Юрія Матівоса дають певну

уяву про зміст думок щодо назви міста, яке стоїть на березі Інгулу вже

близько 240 років і відоме у різні часи як фортеця св. Єлисавети —

Єлисаветград — Зінов’євськ — Кірово — Кіровоград, за цифровим

співвідношенням то: 21 — 149 — 10 — 5 — 53. Прикро, але мушу зазначити

— ті думки густо насичені фарбою публіцистики і де в чому нагадують

розмову глухого з німим. Один волає, а другий не чує.

Є бажаючи охрестити місто Тобілевичами і Слов’янськом, Бугогардом і

Великими Лелеками, Новоозерськом і Дикополем... Для прикладу

поміркуємо над точкою зору, яку відстоюють письменник Микола

Смоленчук, професор Григорій Клочек і журналіст Віктор Погрібний.

Останній сформулював її так: "З'явилась думка наректи місто Златополем.

Це відповідає і нашому найціннішому багатству (чорноземи) і кольорові

національного прапора, і співучості нашого народу. Нам аж ніяк не личнть

повернутись до тієї назви, яку нав'язала царська імперія: будемо відверті,

місто названо не на честь святої. Сама фортеця будувалась як форпост для

знищення запорізького козацтва. То дійсно ми будемо правнуками

поганими, якщо повернемось до назви Єлисаветград".

Отже позиція чітка — свідомо патріотична. До того ж підкріплена знанням

"усіх доступних раніше і нині історій Російської імперії"[!] та авторитетом

Івана Драча і Павла Мовчана, які, мовляв, "на повідомлення, що є така

думка окремих городян, щоб степове місто мало назву Златопіль, не

підвладну ніяким політичним і часовим вітрам, погодилися, що іншої назви

годі б шукати".

Прояснити справжню вартість такої ідеї допоможе краєзнавча довідка. Має

вона відношення до містечка Златопіль, що зараз існує в межах

Новомиргорода. Цитую: «Коли при імператриці Єлисаветі Петрівні почали

заселяти прибузькі степи і закладено було місто Єлисаветград,

князь Любомирськнй збудував не своїх ланах, по дорозі в Новоросію, на

самому кордоні, шинок, названий потім Гуляй-полем. Біла шинка швидко

оселились євреї, прагнучи прибутків від великої дороги. Коли князь

Потьомнін-Таврійський, при Катарині II, призначений був головним

начальником Новоросійського краю (...), то (...) виміняв на білоруські свої

маєтки всі володіння Любомирських на Україні. При огляді нових своїх

володінь заїхав він і в Гуляй-поле; євреї, за тодішнім звичаєм, піднесли

йому діжичку червонців; Потьомкін, як каже переказ, прийнявши дарунок,

сказав: "Та це на Гуляй-поле, а Золоте-поле!»" І з того часу прийнято

звати Гуляй-поле Златополем!"

В. Погрібний міг би зауважити, що наведено легенду, а розповів її якийсь

наймит імперської Росії. Це не так. Автор тут — Олександр Тулуб, член

Кирило-Мефодіївського товариства, чия небайдужість до України засвідчена

роками життя під наглядом поліції у тому ж таки славнозвісному Златополі,

де й записана згадана історія. А надрукував її Микола Некрасов в часописі

«Современник» за 1856 рік. Він російських царів теж недолюблював.

Що ж до можливих "національних" ознак в назві Злетопіль, існування їх

безсумнівне. Відчуваються вони хоче б в тому, що князь Потьомкін був, за

свідченням Д. І. Явормицького, записаний у гурт козаків Кущівського куреня

і звався суто по-українськи Грицьком Нечесою.

Як тут змовчати синам, щоб не нагадати батькам заповіт Миколи Гоголя:

"Зі словом треба поводитись чесно!"

Тоді й внуки зможуть нам дещо вибачить.

"Єлисавет" пропонує своїм читачам повний переклад на українську мову

нарису Олексендра Тулуба "Златопіль". Сподіваємось, що таким чином

декому допоможемо усвідомить: "Не треба витрачати сили на зведення

історичних рахунків — ні з північними сусідами ні з співгромодянами —

не українцями чи людьми інших політичних переконань. Ми можемо

повернути свою історію, але ми не зможемо її змінити, а особисто

реальності нашого сусідства і відносин з Росією в минулому. Зате ми

можемо створити наше майбутнє, і на це нам варто спрямувати всю нашу

енергію".

Це переконання видатного українця XX століття

Богдана Гаврилишина. Його слід прийняти і втілювати.

Олександр ЧУДНОВ

«ЄЛИСАВЕТ» 27 травня 1992 року, с.4.