12. 5.1946. Інтелектуальні кола Юдеї вбачали в Ісусі з Назарету лише земного царя. І в цім вся суть Божественної Трагедії, що привела до Голготи, а також вся суть християнства. Всіляка «лише  земність» — матеріалістична. Християнство — навіть в молекулярній частці — духове. Всілякий «ідеалізм» неухильно приводить до Духа Святого.

І компромісу немає. Може звідсіль і слова євангелія «не мир, но меч», слова, що належать — дивно й страшно вимовити — Ісусу Христу, праджерелу любови і празапереченню ненависті.

Тому такий апокаліптично-голготський характер має ця доба. Всі сили Матерії (косність, зло, секуляризована й тотальна держава, «розум владний без віри основ» (Франко), цебто розум люциферичний, той, що напродукував ідолів-машин, а нині — «розбиттям атому» — порушив космічну гар¬монію) — направлено, остаточно, на знищення Св. Духа в людині і обернення людини — назад — в глину й порох, з яких колись Творець, «вдихнувши дихання життя» (про це завжди забуваємо), цебто дух Духа Святого, створив людину.

Тут розкриття, між інш., також Шевченкового терміну, «будьте люди», цебто не будьте глина й порох малоросійської безформности й безструктурности.

* * * 

Нашу історію й наш народ, за останні занепадницькі століття, вигриз матеріялізм, який прийняв свою найпотворнішу й чисто «національну» форму, а саме: куркулізму.

Почалося дуже романтично: від «ставка і млинка, і вишневого садка», які — протягом XVIII - ХІХ ст. — все більше і більше віддуховнювалися. І, таким чином, ще Шевченківськийський «садок вишневий коло хати» з родиною і, головне, Матір’ю (жрицею хатнього огнища, священицею родини), десь на переломі XIX - XX століть переісточився остаточно на певну кількість квадратових метрів та сакраментальну, «купчу, кріпость» у нотаря. Останній подих сакрального змісту слів «хата», «поле» і «вишневий садок» — відлетів безповоротно. Отже й Батьківщина (а це, як відомо, не є поняття суто  матеріяльне) звузилася до тих славнозвісних «всім по сім» (десятин), що в їх провалля рухнуло наше Відродження 1917-20 років.

Тут коріниться все: і паралітичне очікування — «хто більше дасть» («большевики оцінюють по сім, ну, а може Аникин дасть більше, як Петлюра»...), і жагуча похіть отаманії, і «пашковецькі республіки», і симптоматичний «надмір» партій (серед яких своєрідний куркульський «соціялізм», ба й куркульський «комунізм» відіграли неабияку ралю)...

* * *

Як це не дивно, ця куркульська десятина, тема сугубо матеріялістична, веде безпосередньо до теми сугубо духової, теми національно - релігійної, церковної, цебто до на-шого автокефалізму.

Автокефалізм у нас не вдався: чесніше ї благочестивіше ствердити це вже тепер, не перекладаючи цей обов’язок на «майбутнього історнка» (якого, до речі, може й не бути). Автокефалізм «не вдався» і, певно, не міг «удатися».

Він втопився в мутній хвилі духового куркулізму й психологічної енківщини (властиво — енківщини, щоб не називати цілком певного прізвища). В нім не знайшлося ко-пійчаної свічечки справжньої віри (тієї, що й зернят¬ком можна горами двигати), отже справжньої духової напруги, хочби й малесенької.

Куркуль був «свято» переконаний, що вистачать лише вдягнути рясу, а на чуприну натягнути клобук — і справа закінчена, діло зроблено, є священослужитель. Зовсім так, як посвідковим способом у нас робляться «професори», «письменники» чи — особливо модні тепер «директори» не існуючих інституцій. Посвідка заміняє людину й помагає їй «здаватися», а не «бути» («не бить, а слить», як кавав наш Олексій Толстой, автор Козьми Пруткова, друг, мовляв Куліш, «серцем чистих малоросів» — Жемчужнікових).

Звідсіль ї зовнішня пишнота наших похорон, академій, «зустрічей» та «імпрез», духово цілковито порож¬ніх, від яких живу людину верне, як від чогось трупно-смердячого... Зовнішня пишнота, ота євангельська «побілена труна», оті «люксусові» мари з похорон першої категорії...

* * *

Характеристичне оповідання о. К. про враження чужинця - священика з служби в нашій церкві:

«Чудовий хор, може аж занадто мистецький, занадто мистецька відправа, багато декорацій, багато різних, для молитви малоістотних, додатків. Але брак атмосфери молитви і дуже мало справді молящихся».

Як бачимо, бракує «дрібнички». Бож ніби «все є».

В ризах і мітрах, з трикіріями й дикіріями... Але в осередку того всього стоїть підсвідомо настрашений влас¬ним блюзнірством Іван Іванович Енко, чехівський півінтелігент, малоросійський куркуль і — що найжахливіше! — нерідко натуральний атеїст.

2. 8.46. Єдиний культурно - літературний процес з кінцем XVIII століття — початком XIX роздвоюється на «Гоголя» ї «Шевченка». І автоматично «одгетькується» (чи не семен- ківське слівце?) увесь тягар історії. «Гоп, кумо, не журись» замість Києво - Могилянського патетизму. Й ви¬сокого стилю взагалі.

Бо що ж є — в певнім аспекті — «Енеїда» Котляревського, як не бунт проти власної історії в стилі «хоч гірше, та інше». І от — «все починається наново»... Своєрідна «путь найбільшого опору», бо все треба ж було знову.

Але скільки ж  с а м о з г у б и  є в цім! 

* * *

Рецензія доцента, людини, що має стару матуру і, можливо, вчилась в нормальнім університеті. На обгортці рецензованої книжки були кириличні літери (т. зв. церковно-слов’янські), що були в нашій літературі у вжитку аж до середини XVIII століття (в Галичині ще майже на століття пізніше!) і що донині залишаються в церкві. І ось п. доцент називає, року Божого 1946 на еміграції, ці літери «синодально-московськими», картаючи автора книжки за вжи¬вання наших архаїзмів («церковно-слов’янізмів») і, покликаючись на досить проблематичний в цій справу авторитет церковних діячів, які, мовляв, «відкинули церковно - слов’янщину навіть (!) з богослужби».

Земляки, дипльомовані й недипльомовані, це читають, розуміється, не вдумуючись (національна ціха!), і нікому в голову не прийшло запротестувати проти явного історич¬но-культурного самогубства, яке визирає з рецензії п. доцента.

А, тим часом, інші земляки, югоросси і малороси (що для відміни називають себе русскими через два «с») в своїх «російських» органах преси пишуть — «с легкостью в мислях необикновенной» — про «російське» Слово о Полку, про «російського» Володимира Святого, про «російський» Київ... І — на превеликий жаль — по-своєму, логічно. На превеликий жаль!

Журнал "СУЧАСНИК", ч. І, рік 1948.