30 апреля 1918 года харьковское «Возрождение» перепечатало обширное письмо известного всей России публициста, критика, фельетониста, писателя Александра Яблоновского (Снадзского), публично ответившего Христине Алчевской.

Она писала:

«Всякий искренний и неподкупно честный украинец в данное время предпочитает российскому игу всё, только не «сиамскую близость к великороссам». Не только варварство цивилизованных милитаристов после этого ему милее, но если бы даже дикари Полинезии захватили Украину, то нынче нам это показалось бы раем, сравнительно с тем, что мы выстрадали до сих пор».

Александр Яблоновский:

«Боже мой, сударыня! Но почему вы думаете, что они «наши»? Разве Украина и украинцы не принимали никакого участия в политической жизни страны, и разве наша история за последние столетия не является общей историей».

И далее:

«С точки зрения исторической правды и законов логики здесь и в помине не было народа-угнетателя, а было лишь два равно порабощенных и равно властных народа… Согласитесь, сударыня, что это было бы очень смешно, если бы мы, русские стали вспоминать теперь и ставить вам на вид малороссийское происхождение Разумовского, который умел править «нашей» императрицей Елизаветой и который, по слову Пушкина, «прыгнул в князья из хохлов»…

Впрочем, я думаю, сударыня, мы с вами едва ли не напрасно тревожили тени этого далекого прошлого, ибо если уж говорить о национальных обидах, то не проще ли будет от эпохи Разумовского перейти к эпохе Петлюры и к его завоевательным замыслам? Отдаёте ли вы себе отчёт, милостивая государыня, в том, что сейчас происходит? Понимаете ли вы, украинская интеллигентка, в каком чёрном деле вы принимаете нравственное участие?»

Яблоновский продолжает:

«Скажите, какой Полуботок или Сагайдачный присоединил к вам Бессарабию, на которую вы претендуете? Когда это Курск был «вашим», и почему Украинская Рада всё хочет походить на Владимира Святого и так настойчиво домогается, чтобы окрестить в новую веру и Дон, и Новороссию, и Кубань, и Ростов, и все, что попадается на глаза?

Ведь, насколько я могу судить, Новороссию присоединил к нам Потёмкин, а не Петлюра, и памятник в Херсоне стоит Потёмкину же, а не Голубовичу. Или в самом деле это надо ещё доказывать, что история знает только Потёмкина-Таврического, но совершенно не знает Петлюры Таврического?»

И ещё:

«Но если так, то чем же вы, украинские интеллигенты, можете оправдать вашу завоевательную войну и ваши претензии на чужую территорию?
Я знаю, вы любите говорить, что в Новороссии живут украинцы, и что там многие уезды говорят на вашем языке. Но ведь та живут и немцы, и болгары, и русские, и евреи. Живут потому, что в России не делали разницы между малороссом и великороссом, и вы могли жить, где хотели: и в Москве, и в Сибири, и в матери городов русских – Киеве…

Притом же и история заселения Новороссии ещё у всех на памяти –
«Наши любовницы даровали «вашим» любовникам малороссийские души, а любовники это дареные души переводили на широкие степи Новороссии и Крыма.

Но, согласитесь, разве это может служить основанием для территориальных претензий Петлюры?
И самое главное: разве вы, сторонники украинской самостийности и представители киево-харьковской национальной интеллигенции, спрашивали у вашего народа о его желаниях?
Кто это спрашивал? Когда спрашивал? Где спрашивал?

Укажите мне хотя бы подобие всенародной анкеты, дайте мне хотя бы намёк на действительную волю народа, и я первый закричу вместе с вами: «Хай живе самостийна Украина!»".

И в заключение:

«Для нас, русских, это, конечно, может служить некоторым утешением. Мы знаем, что украинский народ не принимает участия в вашем жестоком деле, и что на Россию, окровавленную и полумёртвую, он не посягает. Это не народ, а вы, считающие себя вождями народа, придумали для разбитой параличом России ваши условия мира:

«Тебе, кацап, корешки, а мне, украинцу, вершки. Тебе наши общие долги, контрибуции и вечное рабство, а нам все лучшие земли, все моря, вся южная промышленность, все рудники, весь уголь и всё, елико на земле низу и елико в водах под землею».

Я не думаю, впрочем, чтобы эти пылкие надежды украинских дипломатов осуществились хотя бы отчасти и чтобы будущая история Украины походила на предания о счастливой Аркадии.

Ведь надо же, господа, говорить правду: в руках немцев и вы пешки, и мы пешки, и если г. Петлюра бряцает ныне саблей Гинденбурга, то делается это лишь постольку, поскольку угодно Гинденбургу.
Но, во всяком случае, новые карты государств будет чертить не Петлюра, а Европа, и нет оснований думать, что эта старая ростовщица найдёт нужным церемониться с великодержавием Украины».

**********

Проте у 1933 році  у львівській газеті «Діло» з’явився «Спомин про Миколу Садовського» Олександра Яблоновського. 

«Я ніколи не був прихильником українського театру. Я завсіди бачив у ньому провінціалізм і незагладжене тавро «полтавського мистецтва». Але я мав нагоду зблизька приглядатися самовідреченій праці цього театру і завсіди клонив голову перед шляхетною завзятістю та справді зворушливою любов’ю до своєї батьківщини. Невичерпану любов до своєї справи проявляв покійний Микола Карпович (Садовський).

Його сценічне життя це були перегони з перешкодами і, що найприкріше, з перепонами штучними, спеціально будованими на шляху українського мистецтва. Був час (про нього тепер ніяково згадувати), коли молодий, щойно з пелюшок розвинений український театр уважали «небезпечним» із національного погляду і коли вживали «заходів», щоби боронити перед ним російський театр, непомірно сильніший. А задля того «вєдомство печаті» домагалось, щоби кожна українська вистава мала теж поруч і російську виставу. Це було незвичайно глупе і нікому непотрібне. Російські водевілі на українській виставі йшли на «затичку». Їх виставляли будь як «тільки для поліції» і публіка на них не дивилась. Але вони були тягарем для бюджету українського театру і дослівно руйнували його.

Пригадую собі, як М. Садовський тільки головою крутив з цього приводу і з невисловленою гіркотою казав: "Кацапізм заїдає!" Це була чиста правда. «Кацапізм» їх заїдав. Дрібні причіпки, божевільна цензура, невпинні удари рублем, примусові російські п’єси все це як залізні ланцюги висіло на слабім тілі новонародженого театру. А все ж він робив своє цей новий театр. Жменька талановитих людей, яких можна було нарахувати на пальцях, створила авдиторію, створила репертуар, створила кадри артистів І прославила кількох людей «всеукраїнською славою». Поміж ними одно із перших місць займає Микола Карпович Садовський, колишній російський офіцер, потім із ласки Божої український актор.

Це був українець від голови до п’ят і я рідко бачив людей до такої міри відданих своїй національній ідеї. Більш як фанатик. Більш як закоренілий. Раз у більшому товаристві були ми у нього на хуторі, біля Києва і мене вразила повнота індивідуальності цієї людини. У нього навіть собаки брехали і коні іржали по-українськи. Навіть карасі у ставку були без сумніву українського походження. А сам господар у вишитій сорочці, в українській «однорядці», у синіх штанях завширшки Чорного Моря, найчистішою українською мовою запрошував нас до хати. Де тільки за столом, коли почали гостити по-українськи можна було як слід оцінити весь цей національний кольорит. Горілку подавали десяти родів і весь час українську: тут і слив’яночка і терновочка і нечуй-трава і якийсь там столітній український мед, який пив іще Мазепа, і другий мед від малоруського гетьмана Дем’яна Многогрішного, і якісь там пампушечки, і галушечки, і вареники трьох родів, і книші, і ковбаса, яка «огризається» на сковороді. І все це гості пили та їли при звуках старих застільних українських пісень. Це був благородний націоналізм, який нікому не накидувався і свого не цурався. І було приємно все це бачити.

І в цій обстановці ясніше ставало обличчя фанатика-актора, що всю свою душу віддав у службу рідному мистецтву. Небагато їх було на Україні і не чути, щоби нове покоління переросло своїм талантом своїх дідів».