Главная » 2016 » Май » 15 » «Слышу в имени ясном МАРИНА: Александр, Арсений, Андрей». Роман Любарський
12:29
«Слышу в имени ясном МАРИНА: Александр, Арсений, Андрей». Роман Любарський

 На долю жінок у роду Тарковських часто випадали тяжкі випробування. Майже все життя вони проводили в чеканні та сподіваннях. Чекати доводилося і Олександрі Сорокіній (першій дружині Олександра Карловича), коли чоловік повернеться із тюрми, а потім - із заслання, і Марії Вишняковій (матері Андрія та Марини), коли прийде з війни Арсеній Олександрович, і самій Марині Арсенівні – брата з еміграції, а пізніше – сина Михаїла, що працює у Туруханському краї, в тайзі, де колись на засланні жив його прадід-народоволець. Усі ці важкі випробування і страждання не очерствили їхні серця, не замулили їхні духовні джерела. Що ясно видно з книжок, інтерв’ю та статей Марини Тарковської. А ще – із багаторічного безпосереднього спілкування з нею.

Якось ми йшли центральною вулицею Кіровограда. Біля поштамту на той час торгували лоточники. На кількох лотках лежали книги. Марина Арсенівна, вибачившись зі словами «Романе, я хочу вам щось подарувати», підійшла до них, уважно оглянула, і вже за чверть хвилини я тримав у руках Біблію. Услід за батьком Марина Тарковська назвала її Книгою книг. Це було моє перше Святе Писання. На дворі стояла прохолодна осінь 1989 року. На душі було тепло від її материнського погляду, лагідних слів і довіри, на яку я, певно, тоді і не заслуговував.

Марина Арсенівна Тарковська народилася 3 жовтня 1934 року. Після розлучення батьків Андрій та Марина залишилися з матір’ю, тоді їм було відповідно чотири і два роки. Мати ледь-ледь зводила кінці з кінцями. А попереду була війна, евакуація, голодні повоєнні роки і тривалі матеріальні нестатки. Якщо додати сюди життя у напівпідвальній комуналці, вікна якої виходили на глуху кам’яну стіну, із сусідами певного статусу, які могли заподіяти недобре, та ідеологічні «тиски» сталінського режиму, то отримаємо майже повну картину «щасливого дитинства» Марини Тарковської. В подальшому доля також була не дуже ласкава до неї – і при вступі до інституту, де її вперше «завалили», і пізніше, коли вона опинилася відчуженою від мистецької спадщини батька і брата.

Лев Горнунг, друг сімї, колись написав про Марину: «Марина Тарковська до закінчення школи перетворилася на дуже красиву дівчину, розумну, скромну, з великим тактом і чарівністю. (…) Вона мала рівний і спокійний характер. Була доброю і прихильною до людей. (…) Молоді люди серйозно закохувалися в Марину. Серед них були два суперники, які довго і безнадійливо сподівалися на те, що Марина, нарешті, прислухається до їх благань, прийме їх пропозицію і вийде заміж за одного з них. Даремно сподівався і Євгеній Борисович Пастернак, що зможе ублагати Марину стати його дружиною. (…) І – дивно – добра і завжди поступлива Марина тут виявила твердість характеру і відмовила усім претендентам на її руку і серце. Згодом вона вийшла заміж за товариша брата по інституту Олександра Гордона, зберігши одначе в заміжжі своє дівоче прізвище Тарковська».

Олександр Гордон вперше приїхав до Кіровограда 1992 року, коли тут проходили Дні вшанування пам’яті Олександра, Арсенія та Андрія Тарковських. Не тільки в ролі турботливого чоловіка. О. Гордон – кінорежисер і сценарист – у юності був пов'язаний тісними дружніми стосунками з Андрієм Тарковським. Вони навіть зняли разом два спільних фільми. Вітальїч – так, без усілякої погорди, він відрекомендувався – багато років був поруч з ним, спостерігав його творчий шлях і розповів тоді багато чого з власного досвіду. Пізніше Олександр Гордон напише і видасть 2007 року чудову живу книжку про Андрія Тарковського «Не утоливший жажды».

Про сім'ю Марини Тарковської та Олександра Гордона можна розповідати|розказувати| довго і захоплено. Мені пощастило бувати у них і в Москві, і в Тарусі. Коротко зупинюся|зупинятимемося| лише|лише| на враженнях від гостин, проведених саме тут. Передусім|передусім|, нагадаю|помітимо|, що Таруса – позаштатне провінційне|провінціальне| містечко на Оці, яке традиційно було притулком опальних поетів, письменників, філософів, художників|митців|, релігійних і громадських|громадських| діячів.

Певно|певне|, через його мальовничі заокські| далі та культурні традиції обрали це місто М. А. Тарковська та О. В. Гордон. Вже декілька десятиліть дочка знаменитого поета і сестра геніального режисера займається дослідженням їх творчості, популяризує спадщину батька і брата, пише статті і книги, виступа|вирушає|є |із|з лекціями в різних країнах світу, бере участь в організації і проведенні російських і міжнародних кінофестивалів, науково-практичних конференцій. Олександр Віталійович – вірний друг і помічник в усіх її благородних починах.

Все життя|усе життя| вони влітку жили по чужих дачах|наданнях| за тридев'ять земель|грунтів| від Москви, лише десять років тому купили невеликий сільський будиночок|дім| в Тарусі. А потім ще декілька років перебудовували і впорядковували|облаштовували| його, мріючи зібрати|повизбирувати| за одним столом усіх онуків|онуків| і правнуків цього чудового роду. Південним фасадом будинок|дім| виходить в густий тінистий сад, де серед слив, груш, яблунь, смородини ростуть|зростає| мальви, хризантеми, флокси, троянди, чорнобривці|, запашний тютюн. А ще на рівненько розбитих грядочках перед хатою пишно ростуть цибуля, морква, петрушка, кріп, часник... Все це дбайливо доглянуте, щодня просапується і поливається надвечір. І все це так нагадує українську оселю, в якій я сам виріс.

Ця асоціація виникла одразу, коли ми сиділи в саду під розлогою старою яблунею, і Марина Тарковська розповідала, як вперше потрапила на прем’єру картини «Дзеркало». Тоді, 1974 року, в московському Будинку кіно зібралася велика кількість людей. Вони сиділи на сходинках, стояли на балконі за кріслами. Брат вийшов на сцену, говорив коротко, сухо, наголосив на тому, що глядач має сам оцінити фільм. Фільм розпочався…

Картина вражала, в ній була нова, незвична для радянського кіно, образно-поетична мова.

«На мене картина справила враження, - пригадувала Марина Тарковська, - котре майже неможливо сформулювати. Звичайно, було ясно, це видатний художній твір. Але в ньому розповідалося про нашу сімю, про наше з Андрієм дитинство. Я бачила маму на екрані, чула голос батька. В нашій сімї не полюбляють з’ясовувати стосунки, виносити на чужий суд глибоко приховані особисті переживання. Але Андрій порушив табу. Недарма у найпершій сцені – епіграфі до фільму – юнак-заїка промовляє: Я можу говорити!.

Андрій заговорив у повний голос. Він розповів про маму, про батька, про голодне воєнне дитинство, зігріте материнським коханням. І він так говорив про одну сім’ю, що було зрозуміло, що він розповідає про життя мільйонів сімей. Історія однієї сім’ї, яка зображена на фоні світових історичних подій, стає загальнолюдською. І все-таки для мене – це, передусім, сповідь Андрія».

«Дзеркало» кіровоградський глядач вперше побачив, здається, у травні 1975-го. Вчорашній школяр я на той час ще не уявляв, хто такі Андрій та Арсеній Тарковські. Фільм став для мене і відкриттям, і одкровенням. Відкриттям двох непересічних художників. Одкровенням того, що несе в собі справжнє високе мистецтво. Тоді я лише мовчки дивувався тому, що частина публіки залишає, не додивившись картину до кінця, і без того напівпустий Червоний зал кінотеатру імені Дзержинського. У чому тільки не звинувачували тоді талановитого режисера – в снобізмі і в зарозумілості, в елітарності та надмірній свободі обраної форми, в нескромності та неповазі до глядача. Такі були тоді часи… Однак мене ця картина приголомшила і заворожила. Саме поетичними образами, своєю сповідальницькою інтонацією.

Свою форму сповіді Марина Тарковська знайшла пізніше. 1989 року, три роки поспіль після смерті Андрія, вона підготувала і склала збірку спогадів про брата. А ще через десять років з’явилася її власна книга «Осколки зеркала», котра з невеличких оповідань та новел, як із скалків, відтворює розсипаний у часі та просторі портрет сім’ї. Нелегко, одначе, для Марини Арсенівни йшов цей пошук і осмислення місця кожного з героїв у спільній долі. І вона написала книгу, що виходить за рамки звичайної мемуарної літератури. Сюжет її животворний. Він начебто зростає понад короткими і виразними оповіданнями, де герої перегукуються в діалозі не тільки кровного, але й духовно близького споріднення, як гілки одного стовбура родинного древа. Того ж року вийшла книга спогадів про Арсенія Тарковського «Я жил и пел когда-то…», присвячена десятиріччю смерті поета. Її упорядником також була Марина Арсенівна.

Ось, що вона пише в передмові до цього видання. «Жанр мемуарів читачі полюбляють. Але це надзвичайно важкий і небезпечний жанр. Важкий – тому що перед автором стоїть завдання якомога об’єктивніше і точніше зафіксувати своє враження від зустрічей з людиною, про яку він згадує. Небезпечний, тому що пам'ять недосконала, вибіркова. Майже неможливо відмовитися від свого суб’єктивного погляду на події, і часом мимоволі своє ставлення до того, що відбувається, автор приписує своєму героєві. Небезпечним я вважаю у спогадах припустимість, неперевірені факти і дати. Неприємно, коли довірливі розмови віч-на-віч стають надбанням публіки, коли розголошуються «таємниці» свідком, що опинився поруч. Але ще гірше – обтікання, недомовленість, напівправда. І як бути у таких випадках з етикою, з почуттями близьких? Складне і болюче питання, на котре кожен з авторів відповідає по-своєму».

Досвідчений читач, прихильник мемуарної літератури знає, як часто в цьому жанрі зустрічаються книжки на кшталт «Я і пушкін», «Я і ахматова», «Я і тичина». В книжках Марини Тарковської немає і натяку на це. Шляхетність, з якою вона ставиться до слова, до творчості, до життя взагалі, має кореневий генетичний зв'язок із тими, кого ми величаємо аристократами духу, зі справжньою інтелігенцією, про яку А.П. Чехов писав, що вона народжується тільки в провінції. Творча мета авторки продиктована не бажанням самоствердитися за рахунок інших, не вилити на папір минулі образи і кривди, а зберегти і донести до читача у всій повноті те, що через деякий час вже буде недоступне. Ті «друзки» подій, почуттів, думок, які майже загубилися, розпорошилися у плині часу.

1992 року Марина Тарковська із добрих спонукань запросила на Дні Тарковських московського професора Паолу Волкову. Коли та піднесено виступала перед кіровоградською публікою, ніхто й гадки не мав, що вона може зганьбити цю шляхетну справу. Спочатку як директор Фонду Андрія Тарковського при Спілці кінематографістів Росії, потім як літератор. Не обтяжуючи себе ні моральними, ні науковими принципами, пані професор 2002 року видає друком книжку «Арсений Тарковский. Жизнь семьи и история рода». А два роки поспіль перевидає її під назвою «Арсений и Андрей Тарковские. Жизнь семьи и история рода». Детальний текстовий аналіз цієї книжки приводить до двох сумних висновків. Перший: заслужений діяч мистецтв РФ Паола Волкова, піддавшись спокусі заглибитися в сімейний архів Тарковських, однобічно використала і опублікувала багато (іноді особистого, інтимного характеру) документів без необхідного на те дозволу і коментарю нащадків. Другий: фактографічні та стилістичні помилки просто «золотими розсипами» лежать в тексті книги. Більшість дослідників теми, означеної в заголовках, застерігають: книги П.Волкової не мають права претендувати на достовірність. Більше того: їх фактографічна основа викривлена, а концептуальна – шкідлива. [Зразок тексту від Паоли:”На живописных берегах реки Ингулы, притока северного Буга, в середине XVIII века повелением государыни Елизаветы возвели военный форт - «Крепость св. Екатерины». Дремные заросшие брега Ингулы, что твои малороссийские джунгли...»

Як уже наголошувалося, час і доля не були надто прихильні до Марини Тарковської. Вона втратила брата, батька... Будинки – і в Кіровограді, де пройшло дитинство батька, і в Москві, де виросли вони з братом, – зруйновані. А могли б стати музеями.

Здавалося б, їй є на що ображатися, є над чим горювати. Проте свій біль і гіркоту вона пропускає крізь горнило християнського (православного) милосердя. І хоча в її книгах є сторінки, де вона з явним невдоволенням пригадує чиїсь нерозважливі вчинки, переважна більшість з них наповнені добрими, теплими, вдячними словами. Продиктованими великим почуттям жіночої материнської любові, мудрістю, великодушністю.

«Після тривалих роздумів та сумнівів, - пише М.А. Тарковська, - я дійшла переконання, що повинна говорити всю правду, якою гіркою вона б не була. Скалки, коли їх береш в руки, боляче ранять, але інакше не скласти того дзеркала, перед яким пройшло життя моїх близьких». Така принциповість, безкомпромісність стоять поруч із душевним тактом, чуйністю Марини Арсенівни до тих, кого вона описує. До того ж, усі відомості, що стосуються історії сімї, нею документально вивірені. Мені достеменно відомо, скільки архівів їй довелося об’їздити, скільки документів опрацювати, скільки свідків розшукати, аби відтворити ту доволі панорамну картину, у центрі якої звичайна сім’я, що живе за законами свого часу, проте складається з незвичайних, таких, що виходять за рамки цього часу, людей.

Працюючи над книгою, Марина Арсенівна знов і знов заглиблювалася у підтексти поетичних творів батька, роздумуючи над явним і прихованим їх змістом, намагаючись розкрити таїну деяких символів, образів та присвят. Так було, наприклад, і з добіркою із 16 віршів, присвячених такий собі М.Г.Ф. Ось як про це пише сама Марина Тарковська: «Мені уже відомо із віршів, що М. – це Її ім’я, Марія. Що ховається під рештою ініціалів, я дізналася, приїхавши в рідне місто батька, в Кіровоград (колишній Єлисаветград). Там все вирішилося, співпало, встало на свої місця. Там знали її, Марію Густавовну Фальц». Деякі «зернята» цієї тремтливої історії першого кохання юного Арсенія Тарковського допоміг зібрати і я. Під час спілкування з Мариною Арсенівною вражало те, як бережно, шанобливо і чуйно вона поставилася до жінки, якій присвячено більше віршів (а значить, і почуттів), ніж її матері. Одне лише «Її ім’я» чого варте…

Кого б не торкалося перо Марини Тарковської – рідних або знайомих, будь вони відомими чи безвісними, – для всіх вона знаходить відповідну тональність, вишукуючи те найважливіше, що робить їх живими, органічними, часто неординарними і повертає у те вічко історії, яке вони самі і сплели. Великим дарунком проникливому читачеві, усім, хто бажає зануритися в історію рідного міста і краю, є такі глави з другого видання «Осколков зеркала» як «Елисаветградский дедушка», «Реальное училище», «Революционная деятельность Александра Тарковского», «Елисаветградские кружки и их предатели», «Медем», «Первый брак Александра Карловича», «Валерий, Валя, Валюсик» та інші.

В своїй просвітницькій діяльності Марина Тарковська шукає і відстоює ті шляхи, які в умовах сучасного здичавіння і вихолощування культури здатні відвернути подальшу руйнацію культурної і духовної єдності давно генетично з’єднаних культур. На відміну від тутешніх недолугих невігласів, які клянуть «ворожу москальську мову», вона подає інший приклад. Нагадаю її слова, сказані на Хуторі Надія 1992 року.

Батько дуже любив українську мову і вважав її однією з найкрасивіших. Тому що це дивовижно музична, дивовижно добра мова. Він пам’ятав цю мову все життя, говорив українською, можливо, погано, але читав досить вільно. Сторонні люди навіть помічали в його російській вимові своєрідний український акцент. Я вже не кажу про той вплив української культури, яку він сприйняв і передав нам. Всім відомо, що він був «сковороди стом», що він дуже любив поетичну творчість і філософію Григорія Сковороди. Батько був пов'язаний з багатьма українськими сучасними поетами. Зокрема, товаришував з Максимом Рильським, часто бував у нього в гостях. Спілкувався також з Дмитром Павличком, листувався з вашим земляком Володимиром Базилевським.

Родина Тарковських, як відомо, пов’язана родинними узами з родиною Тобілевичів. Першою дружиною Івана Карповича була Надія Карлівна Тарковська. Жінка освічена і обдарована, вона стала йому не тільки дружиною, але й сподвижницею, актрисою, однією з виконавиць «Українських вечорниць» Ніщинського, вперше поставлених в Єлисаветграді. Саме на її честь і назвав свою оселю «Хутір Надія» фундатор українського театру Карпенко-Карий. Нині там розташований літературний музей-заповідник. Тим, що він має такий статус, треба завдячувати також і Арсенію Олександровичу Тарковському. Тепер там, у меморіальній діброві, є кілька дубків посаджених і дочкою поета Мариною Арсенівною.

Вперше вона приїхала до Кіровограда 1989 року. Це було восени. Жовтневий прохолодний вітер натягував хмари, у місті дощило. Але у вітальні відділу мистецтв ОНБ ім. Крупської (нині ім. Чижевського) було тепло і затишно. Зібралися там люди небайдужі, переважним чином, творча інтелігенція – вчителі, журналісти, літератори, художники, архітектори. Вони пам’ятали і шанували талановитого поета-земляка, знали про його любов до рідного міста. Марина Тарковська підтвердила це у своїй розповіді. Зокрема, вона сказала, що батько завжди тремтливо і тепло згадував це місто, а на схилі літ мріяв ще раз побувати в Кіровограді, тепер вона виконує його заповіт.

Як доказ Марина Арсенівна процитувала тоді уривок з листа батька 1972 року: «…Как мне хочется на Украину, в Киев и в мой Кировоград, — я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости. Верно, в моём возрасте впадают в детство по влечению сердца. Если и я впаду в него, не удивляйтесь, есть не только пространство — родина, есть и время — родина…».

Тоді ж в одному з інтерв’ю Марина Тарковська висловила і своє ставлення до нашого міста. «Ходжу вулицями міста з особливим почуттям – адже ними ходили колись мій дід та батько. Приємно бачити зараз, як реконструюються будинки, обережно й з любов’ю зберігається стиль старого міста. Сумно, що місто брудне…

Як відомо, без минулого, без історії немає майбутнього. Кожному зрозуміло, що необхідно зберігати історичні та культурні пам’ятки, залучати до цього школярів, студентів – усю молодь. Ваше місто було культурним осередком України. А чи знають про це теперішні мешканці Кіровограда? Чи підтримують ці славні традиції?

Що стосується перейменування, то це повинні вирішувати жителі міста. Я можу тільки висловити свої міркування з цього приводу. Було місто Єлисаветград, його найменування пішло від назви фортеці святої Єлизавети. На мою думку, місту повинно бути повернено його історичну назву».

Потім були відвідини музею-заповідника «Хутір Надія», де в осінньому саду Марині Арсенівні пощастило зірвати з гілки останнє яблуко, що є доброю прикметою в Україні. З її зустрічей, з її бесід з тодішнім директором музею-заповідника Миколою Хомандюком і виникла ідея відзначати в Кіровограді Дні Тарковських. Згодом Марина Тарковська стала постійною гостею нашого міста. А останні кілька років приїздить до Києва вручати міжнародну премію імені Арсенія та Андрія Тарковських кращим українським поетам та кінематографістам.

 

Александр, Арсений, Андрей…
А.Р.Н – три чарующих звука:
Вдохновение, рана и мука,
А разлука острей и острей.

Александр, Арсений, Андрей,
Три отца моих, три моих сына.
Слышу в имени ясном МАРИНА:
Александр, Арсений, Андрей.

 

 

Ці вірші я вперше почув 1992 року, коли в Кіровограді відзначали 85-річчя з дня народження Арсенія Тарковського. Пролунали вони з вуст, на жаль, нині покійного поета і барда Сергія Каплана. Ці рядки найкраще розкривають долю героїні цього нарису – берегині роду і духовної спадщини Тарковських. Вона несе в світ ті культурні традиції, які об’єднують людей на шляху до гуманізму, краси і добра.

 

Кіровоград, 2014 рік.

 

Портрет Арсена Тарковського роботи Любові Кир'янової (Кіровоград).

Фото:

Марина Тарковська на "Хуторі Надія".

Марина Тарковська і Микола Хомендюк садять "Дуб родини Тарковських" на "Хуторі Надія".

 

Воспроизвожу главу из книги о выдающихся женщинах, связанных делами и родословной с Елисаветградщиной - Кировоградщиной, которая, увы, так и не увидила свет. (Александр Чуднов)

Просмотров: 1120 | Добавил: chudnov | Теги: Роман Любарский, Елисаветград, Арсений Тарковский, Марина Тарковская, кировоград, андрей тарковский | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar