Антрепренер «Нової опери» і «театральний князь» Олексій Акакієвич Церетелі перебував на грані психологічного зриву. Його довгоочікуваний петербуржцями проект італійської оперної кампанії на чолі із славетними співаками Тітто Руффо та Лівією Берленді знаходився на межі провалу. Арендовано для вистав Театр консерваторії, дебют новоспеченої трупи призначено на 26 грудня 1905 року, квитки розпродано упродовж декількох годин. Але напередодні прем’єри шляхетна італійка, звикла до клімату сонячної Італії, несподівано підхопила застуду й не могла не те що співати, а навіть розмовляти. Спасіння вистави залежало від провидіння долі, бо замінити примадонну було практично неможливо. Партія Джоконди велика за обсягом і складністю виконання, часу на репетиції обмаль... І диво відбулося. Спасіння мешкало поруч, в стінах навчальної аудиторії. Серед вихованок Петербурзької консерваторії, в класі педагога Софії Миколаївни Цехановської віднайшлася співачка, яка готувала до випускного акту сім оперних сцен, у тому числі – роль Джоконди. І звали дівчину – Леоніда Балановська.

***

…Її батьки побралися взимку 1881-го, відразу після різдвяних свят. Чи могли очікувати єлисаветградці, що Дуся Левитська, донька отця Іоанна, священника найславнішого у місті Успенського собору, дівчина статна, розумна і вродлива, вибере собі до пари службовця-бухгалтера цукрового заводу Миколу Григоровича Балановського? Наречений на дев’ять років старший від місцевої красуні, займає скромну посаду й мешкає за триста кілометрів від родинного гнізда. Важко було уявити, що чекало дівчину-розумницю, добру музикантшу й талановиту піаністку в провінційному містечку Шпола, куди згодом переїздили молодята. Але то було пристрасне кохання з першого погляду, палке, магнетичне.

Два роки потому, 23 жовтня 1883 року, Господь послав молодому подружжю донечку, яка була названа Леонідою, а по-домашньому – Льолею. Для батька – розрада й втіха, бо мала вдачу веселу й пустотливу, для матері – турбота й виховання. Власний нереалізований мистецький потенціал Євдокія Іванівна намагалася передати доньці – вчила не лише читати й писати, поводитися, як шляхетна панянка, але й грі на фортепіано, музичній грамоті.

А яким голосом обдарувала Льолю природа! Дзвінкий, яскравий тембр прорізав ранкову тишу, бо як тільки-но дівчинка просиналася – відразу заспівувала. Начебто й нишком муркотіла під носа українські народні пісні, яким вчив дядько Петро Левитський, а чулось на весь будинок. А знав Петро Іванович тих пісень безліч, бо вважався в родинному оточенні українофілом – у роки бурсацтва в Єлисаветградському духовному училищі грав у аматорських виставах, співав в українському хорі й навіть брав участь 1875 року в прем’єрі «Вечорниць» П. Ніщинського. І голос мав – надзвичайний бас! За цей голос його покохала красуня Муза Петрівна – донька композитора Ніщинського.

Які тільки мелодії не западали до Льолиної пам’яті! Співала романси, почуті від мами, піснеспіви з дідівської та дядькової відправ, дитячі рахувалочки й скоромовки. Співала про те, що бачила й чула. Батько жартував, підкручуючи вуса: «Мабуть росте в нас, Євдокіє, артистка»! Мати лише знизувала плечима й кликала дівчинку на чергове заняття.

Горе підкралося до дружньої родини несподівано. Ніби в калейдоскопі сумних подій відобразилися в уяві десятирічної Леоніди картинки скорботи: мати в траурному одязі, цвинтар, прощання з батьком, переїзд до Єлисаветграда. Льоля якось відразу подорослішала – розуміла, що мала підтримувати маму.

Але полон нових вражень, нові друзі, шкільне оточення не дали довго сумувати сміхотливій дівчинці. Ось вона збігає сходами гімназії Єфимовської назустріч весняному вітру, сонцю… Ось весело щебече з подружками на перервах і уважно дослухається розповіді викладачів на уроках… А в далеких мріях марить театром і співом. І тихо заздрить Вадиму, дядьковому старшому, бо той вже спробував театрального хліба, дебютуючи в ролі Султана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського) на справжній оперній сцені.

Доля посміхнулася несподівано в 1898-муроці. У вітрині одного з музичних магазинів погляд Льолі привабило скромне оголошення:

Елисаветградская утвержденная Министерством Внутренних Дел,

Музыкальная школа.

Начало занятий со вторника 25 августа.

Состав преподавателей: А. М. Тальновский (скрипка и теория музыки), Ф. П. Левитский (пение соло и хоровое пение), по классу рояля проф. К. Блюмъ, окончивший императорскую музыкальную академию в Берлине…

Директор музшколы А. Тальновский.

«Мамо, ти не повіриш! В Єлисаветграді відкривається музична школа, – Льоля влетіла до кімнати матері. – І знаєш, там буде клас вокалу! І викладач – наш дядько Федір! Я повинна там навчатись!» Побачивши, як сяють очі доньки, з яким запалом вона говорить про бажання співати, Євдокія Іванівна погодилася. Вона спокійно налаштувала Леоніду на хвилю серйозних роздумів і пояснила, що навчатися вокалу – то величезна праця. Але серце матері було впевнено: якщо за справу береться Федір Прохорович Левитський, учень славетного Камілло Еверарді й колишній соліст київської оперної трупи І. Сєтова, то з дівчинки будуть люди.

Тридцять років потому Олександр Семененко, відомий адвокат і громадський діяч, напише: «Якийсь десяток років перед нами тою ж Дворцовою пливла гарна гімназистка Льоля Балановська, з фіялковими очима й мелодійним голосом, згодом примадонна Київської опери і московського „Большого театра». Такі перспективи чекають на дівчину в недалекому майбутньому. А зараз вона впевнено крокує Великою Перспективною до гімназії, щоб старанно опановувати граніт науки, бо добре розуміє – без шестикласної класичної освіти її шлях до омріяного оперного театру закритий. Актриса повинна не лише володіти поставою й манерами шляхетною панянки, але й знати декілька іноземних мов, бути освіченою в різних мистецьких галузях.

Влітку 1902 року, з програмою, підготовленою за порадами Ф. П. Левицького, Леоніда приїздить до Петербурзької консерваторії. Й відразу потрапляє до поля зору С. М. Цехановської. Викладач вже за першими звуками голосу прозорливо відчула в дівчині талант непересічний, випестуваний в радості, працьовитості й любові. І розпочалося нелегке студентське життя: вокал – від початку, з постанови дихання, з технічних вправ; теорія й гармонія – щоб добре розумітися на музичних структурах творів; лекції з енциклопедії – знайомство з новою для Леоніди музикою. При всій зайнятості й величезних навантаженнях захвату дівчини не було меж: це був омріяний Петербург, в якому все дихало й жило музикою. Це була консерваторія – ще один крок на шляху до великої сцени.

***

…Ось так, взимку 1905-го, без оркестрових репетицій, після перевірки партії й проходження вузлових мізансцен, консерваторка Леоніда Балановська співала Джоконду. Перед виступом вона пережила ніч роздумів і тривог, страху перед майбутнім і радості, що її мрії починають збуватися. Але тільки-но Леоніда переступила межі сцени й куди тільки поділися нічні кошмари! Голос лився бурштиновим водоспадом, чарував тембралікою особливих, незвичайних обертонів. На очах суцвіття талановитих колег-артистів спалахнула нова зірка, народилося нове ім’я.

Її партнер в ролі Барнаби, європейська знаменитість Тітто Руффо, виводив молоду співачку на виклики публіки нечувану для «Нової опери» кількість разів. Під враженням її сміливості й відваги, італієць подарує їй свій портрет із написом: «Ad una splendid Gioconda con amirazione profonda!» («Блискучій Джоконді з глибоким захопленням!»). Фото, безмовний свідок блискучого тріумфу й визнання вокального таланту, як безцінна реліквія зберігалося в родині сина співачки Леоніда Емільєвича, ленінградського інженера.

Після вдалого дебюту низка прикрощів посипалася на Балановську. Не вдалося отримати консерваторський диплом – не вистачило родинних коштів для завершення навчання. З сумом прийшлося прощатися з консерваторськими подругами, улюбленим викладачем. Та на зміну чорній життєвій смузі прийшла світла й знову Леоніда підкорює чергову сцену.

В березні 1906 року артистку запрошують до участі в постановці другого акту «Парсифаля» Р. Вагнера в серії петербурзьких Загальнодоступних концертів. Вона з честю справляється з партією Кудрі – однією із найскладніших в оперній літературі. Для петербуржців це було дебютне знайомство з оперою німецького маестро. Про Балановську заговорила преса. «Російська музична газета», найвпливовіший мистецький часопис Російської імперії, вперше звернув увагу на її виступ в хронікальній замітці, вказавши про «неабиякі здібності» молодого, гарного, регістрово рівного голосу.

Вже в травні Леоніда дебютує в Маріїнському театрі, виконавши досить складну роль Валентини в опері «Гугеноти» Дж. Мейєрбера. Її драматичне сопрано широкого діапазону, «сильне, повнозвучне, еластичне, з яскравим тембром», вже класифікується пресою як «справжній оперний голос».

Після вдалої прем’єри на імператорській сцені співачка потрапляє в поле зору Юрія Львовича Давидова, племінника П. І. Чайковського та антрепренера Київської опери. В минулому співак Харківського театру, Давидов, вихований у кращих традиціях російського мистецтва, зміг по достоїнству оцінити неабияку вокальну віртуозність та артистичні здібності Леоніди. Його пропозиція виявляється доречною для молодої артистки з обмеженими фінансовими засобами: річний контракт та первинна платня в сто карбованців щомісячно. Для Балановської це означало скромне, але безбідне існування.

***

…Київ святково зустрічав Леоніду зеленолистям каштанів, передзвоном Софійського собору й теплими хвилями Дніпра. Літо вступало в свої права. Після туманно-холодного Петербургу хотілося радіти милим серцю українським краєвидам, ніжитись на сонечку, вслухатися в знайомі з дитинства переливи жайвора. А потрібно було готувати новий репертуар, нарощувати майстерність. В пошуках акторів Юрій Львович вирушав до різних міст, вишукуючи здібних молодих співаків по навчальним закладам, сценічним майданчикам провінційних театрів, кафешантанів, доброчинних концертів. І ось вони зібралися разом – двадцять один молодий співак і співачка. На них чекала сцена Київського міського театру, отримана Давидовим по конкурсу Міської Думи. Сформувавши трупу, Юрій Львович зайнявся консультаціями з покращення загальної культури театру. Офіційне звання антрепренера він передав своєму другу Сергію Васильовичу Брикіну, який до сих пір в анналах історії опери вважається керівником товариства упродовж 1907 – 1910 років.

Колектив, в якому працювала Леоніда, виявився на диво дружнім і цікавим. Особливим шармом виділялися жіночі голоси Катерини Воронець-Монтвид, Марти Валицької, Мари Дерібас. Сучасники жартували, що «німецькі оперні сцени значно виграли, якби ці артистки співали на мові Шиллера й Гете» (М. Боголюбов). Зустріла Леоніда в трупі й колишніх знайомих по Петербургу: з Петром Андрєєвим вони разом співали в церковному хорі консерваторії, з його дружиною Любашею (по сцені – Дельмас) познайомилися в «Новій опері» О. А. Церетелі. До Балановської, однієї з наймолодших у трупі, старше покоління відносилося уважно, підтримуючи й допомагаючи в скрутні хвилини.

Яких тільки героїнь не прийшлося відтворювати артистці на київській сцені! Вона – й Маша в опері Е. Направника «Дубровський», і Ліза в «Піковій дамі» П. Чайковського, й Валентина в «Гугенотах» Дж. Мейєрбера, й Поппея в рубінштейнівському «Нероні»… Видатний український композитор К. Г. Стеценко, кореспондент газети «Рада», підкреслить: «Розкішний голос і продумана гра змушують вважати її за досить значну оперну співачку». Найбільше вразить критика детальна трактовка ролі Тетяни («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), що дозволить йому жалкувати про відсутність у репертуарі театру української опери. Балановська, за думкою Стеценка, могла б стати чудовою Галею в «Утопленій» або Оксаною в «Різдвяній ночі» М. Лисенка.

Мілітриса Балановської («Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова) визвала до життя художні спогади режисера М. Боголюбова: дивовижні очі героїні змушували його пригадувати мальовничі образи жінок із розпису Володимирського собору.

Для становлення акторського амплуа співачки головне значення мали опери Р. Вагнера. Саме на київській сцені відбулося відкриття Балановської як співачки вагнерівського плану. Складності партії Брунгільди виконавиця долала з легкістю й навіть грайливістю. Прекрасний гармонічний слух і розуміння образної сторони реформаторської драми народили в її особі перспективну виконавицю вагнерівського репертуару.

Успіх Балановської не залишився непомітним для Єлисаветграда. Газета «Голосъ Юга» повідомляла про вдалі виступи співачки, цитувала схвальні відгуки відомого музичного критика Гельрота. «Ми повинні гордитися її успіхам», – писав кореспондент, жалкуючи, що до цього часу єлисаветградці не мали змоги чути землячку на театральних підмостках рідного міста.

***

Два тріумфальні сезони в Києві відкрили Леоніді шлях на імператорську сцену. Їй запропоновано ангажемент до Великого театру. З 1908-го року життя майже на десять років пов’язало її з Москвою. Настав період зрілості, творчої досконалості. Сучасники будуть порівнювати Балановську с Фелією Литвин, найяскравішою європейською зіркою межі століть. Леоніді Миколаївні випаде честь вперше відтворити на московській сцені Мілітрису та Ганну («Казка про царя Салтана» та «Травнева ніч» М. Римського-Корсакова), Брунгільду («Загибель богів» Р. Вагнера). Її партнерами по сцені стануть провідні представники російської вокальної школи Ф. Шаляпін, І. Алчевський, Г. Бакланов, А. Боначич, Л. Собінов. На театральних афішах її ім’я стоятиме поряд із видатними співачками Великого театру А. Неждановою, Н. Єрмоленко-Южиною, М. Дейша-Сіоницькою.

Серед перших вражень, пережитих молодою співачкою – знайомство з корифеєм російської опери Л. В. Собіновим. Вони зустрілися на виставах «Снігуроньки» М. Римського-Корсакова: Балановська – Купава, Собінов – Берендей. «Мені весь час вважалося, що переді мною не цар – артист Собінов, а хтось знайомий і близький, добрий, начебто рідний дідусь, котрому хочеться пожалітися на образу, який все зрозуміє, приголубить і пожаліє…», – пригадувала артистка. Чи не рідний дід Іван ввижався співачці в образі казкового царя?

Симпатії між артистами підкріплювалися творчими проектами. Коли Собінов – режисер працював над постановкою «Богеми» Д. Пуччіні, запропонована театром співачка його не задовольнила. «Мюзетта повинна бути живою, захопленою й неприборканою в своїх бажаннях, але в той же час доброю», – роздумував він, розклавши на столі малюнки мізансцен, костюмів і чернетки лібрето. В його уяві Мюзетта бачилася саме в образі Леоніди. Але як запропонувати співачці з амплуа драматичного сопрано виконання партії колоратури? Прийшлося витратити багато зусиль, щоб умовити артистку прийняти пропозицію. І Балановська з її природною безпосередністю, іскристим темпераментом відмінно справилася з роллю!

А ось ансамблева сцена в «Русалці» О. Даргомижського зі славетним Ф. Шаляпіним несподівано розпочала великий страйк московських капельмейстерів проти скандального норову палкого на нестримані емоції баса. Більш комічної ситуації годі й придумати! Наприкінці першої дії опери Наташа (Балановська), заспівуючи витончене аріозо «Ах, прошло то время, время золотое», випадково сповільнила темп. Капельмейстер У. Авранек забарився чи заслухався (на цьому місті публіка мліє від підвищеного емоційного стану) й не підправив співачку. Ансамблю стало важко співати. Виконавці намагалися тримати ланцюжкове дихання, а Мельник (Шаляпін)… почав ногою відбивати такт, тим самим вказуючи диригенту на помилку. Конфлікт вибухнув в антракті, досягши апогею на фразі Шаляпіна: «Та Ви, панове, не режисери, а турецькі коні!» Після чого, не доспівавши партію, артист покинув театр. Ситуацію владнали й виставу було закінчено. Але після цього інциденту капельмейстери Москви, які достатньо натерпілися образ від нестриманого на язик співака, оголосили Шаляпіну бойкот… Після пережитої 1910 року історії Леоніда Балановська намагалася ніколи не потрапляти в парні сцени з Шаляпіним.

В Москві артистка активно опановує російський оперний репертуар. До переліку її героїнь долучаються Купава й Февронія («Снігуронька» і «Сказання про невидимий град Кітеж» М. Римського-Корсакова), Тетяна й Ольга, Ліза й Поліна («Євгеній Онєгін», «Пікова дама» П. Чайковського). Мілітриса Балановської в Великому театрі знаходить гідного партнера в особі Салтана-Пирогова. Прийшлася до типажу співачки й поетична Франческа («Франческа да Ріміні» С. Рахманінова). Широкий діапазон голосу, можливість виконувати партії як сопранового, так і мецо-сопранового репертуару дозволили їй виступати в різних за характером і теситурі партіях й гідно представити на сцені й пристрасну Кармен, принижену, але горду Купаву, зречену, але чесну Аїду.

Винятковий за тембровим забарвленням голос співачки заслужив високої оцінки сучасників. К. Г. Стеценко підкреслював, що «багатий по силі та красивий по тембру голос без жодного напруження покриває оркестр в самих лютих фортіссімо». «Голос Балановської був здатним відобразити будь-яке почуття: від найніжнішого ліризму до вражаючого драматизму, – свідчив співак С. Ю. Левик, пояснюючи: – Цей голос був чудовим в криках Юдіфі, в бурхливих сценах Ізольди, в похмурому ворожінні Кармен».

***

Балановська й творчість Ріхарда Вагнера… До творчого тандему виконавиці й музики німецького маестро гідно вписується постать Еміля Купера – диригента концертів Імператорського Російського музичного товариства. Почувши лише раз Леоніду, капельмейстер закохався в її незвичайний голос і неймовірного кольору очі. Зовнішність статної красуні південних степів так нагадувала йому ошатних вагнерівських героїнь – страждаючих, захоплених, закоханих! Надалі жодний свій проект концертного виконання опер Вагнера Е. Купер не уявляв без участі Балановської. 20 лютого 1910 року він показує в Москві третій акт «Тристана». Преса свідчила, що все було пречудово в цій своєрідній, дебютній для музики Вагнера, постановці: і диригент, і оркестр, й Ізольда (Леоніда Балановська), не зміг лише справитися зі своєю роллю Тристан. Чоловіки виявилися менш вразливими до вагнерівських шедеврів! І хоча московська публіка, на відміну від київської, стриманіше сприймала новаторську музику німецького композитора-філософа, вже 1911 року артистка долучається до постановки другого акту «Парсифаля». 12 жовтня 1913 року в концерті до 100-річчя від дня народження композитора вона співає «5 віршів Матильди Везендокс» – шедевр ліричного генія Вагнера.

Упродовж 1911-1913 років з легкої руки Купера Великий театр здійснив постановки «Золота Рейна» й «Гибелі богів». Музичні критики, журналісти, композитори одностайно називали Леоніду природженою вагнерівською співачкою. Балановська-Брунгільда з «величезним голосом металево-дзвінкого тембру, ясною дикцією, чудовою фігурою» оголошувалася окрасою вагнерівського репертуару Великого театру. Артистка настільки перейнялася характером героїні, що при сценічному втіленні розчинялася в ролі. Перед слухачами на сцені поставала валькірія, яка зберігала величність навіть втративши безсмертя. В рівному великому голосі співачки знаходилися кардинально протилежні гострі, ніби спис, інтонації богині, й м’які нотки люблячої, страждаючої Брунгільди-жінки. Сольні фрагменти, які вважалися багатьма співаками практично поза межами мелодійності, звучали у Балановської ніби жартома, без жодної невірної інтонації.

Любов до вагнерівського репертуару й успіх, котрий супроводжував співачку при виконанні партій Брунгільди, Ізольди, Венери, Ортруди, Єлизавети, зовсім не применшує її заслуг в російському та західноєвропейському репертуарі. Подібна широта поглядів, враховуючи витончений смак, високу культуру, цільність натури, говорить про універсальний характер вокального таланту артистки.

***

Здається, на гребні всепоглинаючої слави Леоніда могла забути й рідне місто, й українську мову. Але патріотизм укоренився в глибині її серця. Як вона могла відмовитись допомогти Вадиму Левитському, який розпочав театральну справу з постановки українських п’єс і «прогорів» у першому же сезоні?! Дізнавшись про крах братового антрепренерства, Леоніда надіслала потрібну кількість коштів і тим самим врятувала трупу від зубожіння.

Своє українське походження співачка ніколи не приховувала. Близько семи років активно співпрацювала з Московським музично-драматичним товариством «Кобзар». Пророцтво К. Стеценка про участь співачки в українському репертуарі міцно закарбувалося в пам’яті. Й ситуація, що згодом виникла, дозволила Леоніді реалізуватися в стихії українського музичного театру. Вшанування 50-ї річниці від дня кончини Великого Кобзаря в 1911 році набуло таких грандіозних масштабів, що досягло кульмінації в московській постановці п’єси «Назар Стодоля». Дізнавшись, що вистава йтиме за участю Миколи Карповича Садовського, земляка й театрального кумира єлисаветградської молоді, Леоніда відразу погодилася заспівати Хазяйку в «Вечорницях», вставній музичній картині до другого акту. Тут, на концерті, Балановська знайомиться із самим Миколою Віталійовичем Лисенком – фундатором української академічної музики та з величезним задоволенням виконує соло сопрано в його кантаті «Б’ють пороги». Навколо важливої події згуртувалося все українське товариство Москви. На концертній афіші прізвище Леоніди стояло поруч із іменами відомих співаків-українців І. Алчевського, М. Донця, акторів Л. Манька, М. Запорожця, М. Малиш-Федорець.

***

…Наступна зустріч Леоніди з містом дитинства не забарилася. Грім військового перевороту 1917 року порушив довготривалі життєві плани. У важкі часи хотілося бути поряд із близькими людьми – сином, мамою. Артистка їде додому на гостини і… затримується на два роки. Калейдоскоп суспільних катаклізмів – зміни влади і пануючих класів, політичнй хаос – вона споглядає з середини української глибинки. Й не лише споглядає.

…Єлисаветград 1918 – 1919 року, як і вся Україна, являв собою притулок для митців, котрі намагалися знайти спокій від великоросійського більшовизму. Леоніда Миколаївна спостерігала, як бурхливо розквітає культурне життя звичайного провінційного міста. Зрушенню сприяли київські, московські, петербурзькі музиканти, поети, журналісти, які втікали на південь від голоду, арештів, обшуків, конфіскацій. Сюди завертали на концерти такі неординарні й протилежні за своїми пристрастями оперна примадонна Лідія Липковська й шансонетний співак Олександр Вертинський, академічний скрипаль Михайло Ерденко й прем’єр-балерина Катерина Гельцер.

Єлисаветградська сцена тих часів – унікальне явище. На ній Леоніда познайомилася з молодими, але вже відомими в Європі музикантами – піаністами Генріхом і Наталею Нейгаузами, композиторами Каролем Шимановським і Володимиром Дешевовим, поетом Борисом Кохном. Неможливо було втриматися від пристрасного бажання реалізувати свій співацький потенціал. Нарешті єлисаветградці мали змогу почути свою славетну землячку! Балановська багато й активно виступає: на благодійних концертах на користь жіночої гімназії, жертв єврейських погромів, безробітних. Коли в місті встановилася радянська влада, співачка співає на концертах-мітингах Відділу пропаганди, заходах Підвідділу мистецтв. Ентузіазм переливається через край настільки, що навколо Балановської гуртується Оперне товариство. За спогадами хормейстера трупи Сергія Олексійовича Пузенкіна, при переповненому залі артисти давали по чотири вистави на тиждень для червоноармійців і робітників, школярів і інтелігенції. В десяти операх співала Балановська! Видатна артистка сучасності, якій аплодували у Франції й Великобританії, Австрії й на російських столичних сценах, дарувала свою творчість місцевому пролетаріату. Ніколи ще Єлисаветград не переживав такого підйому музичного життя!

Цей тріумфальний приїзд Леоніди Миколаївни до степової Еллади виявився останнім і… жорстоко фатальним.

Епідемія сипного тифу... Балановській вижила після перенесеної важкої хвороби і навіть повернула собі співацький голос. Але відновити свій унікальний тембр, яким пишалася співачка й захоплювалися сучасники не вдалося…

На зміну Балановській – оперній примадонні поступово виокреслюється інша Балановська – камерна співачка, неординарна своєю інтелігентністю, витонченістю, ювелірним опрацюванням кожної фрази. Праця з власним голосом як зі складним унікальним апаратом, пізнання глибин співацьких особливостей стає в пригоді, коли до Леоніди Миколаївни все частіше звертаються з проханням давати уроки вокалу. Так народжується нова спеціалізація Балановської – професія вокального педагога.

***

Наприкінці 1919 року Леоніда Миколаївна отримує пропозицію від оперного співака Льва Михайловича Сибірякова вступити до театральної трупи в Севастополі. Відкритий ним разом із Лідією Мансвєтовою театр під символічною назвою «Гніздо перелітних птахів» подарував ще одну зустріч із Леонідом Собіновим, письменниками Аркадієм Аверченком і Власом Дорошевичем. Благодійне кримське морське повітря сприяло реабілітації після хвороби, що дала ускладнення на серце. В Криму співачка активно допомагає Л. Собінову, який згодом очолив Севастопольський підвідділ мистецтв і працював над проектами відкриття музичних навчальних закладів. Тут розпочинається її педагогічна практика у народній консерваторії. Та і колектив склався славний! З Єлисаветграда переїздив старий знайомий Володимир Дешевов, із Петрограда – музикознавець Юрій Тюлін, із Москви – диригент Костянтин Сараджаєв. Поряд із досвідченими музикантами працювалося легко й енергійно.

***

Життя Леоніди в подальше десятиліття нагадує калейдоскоп, насичений яскравими малюнками виконавської, педагогічної та концертно-гастрольної діяльності. Ось вона співає на сцені Ростова-на-Дону (1922) – піднімає культурний рівень новоствореного оперного театру. Ось очолює клас вокалу в щойно відкритому Мінському музичному технікумі (1924). А ось веде просвітницьку роботу серед червоноармійців на Далекому Сході та в Сибіру (1924-1925), гастролює по Китаю (1925-1926).

***

Восени 1926 року Балановська повертається на Україну. Її запрошують до організованої у Харкові Української опери. Вона бере активну участь у розбудові нового театру як солістка й викладач сцени, веде клас вокалу в музично-драматичному інституті. А потім – знову від’їжджає освоювати нові меридіани. На цей раз – до Азербайджану, де вона очолить кафедру вокалу Бакинської консерваторії. Молоді республіки Кавказу вимагали нових кадрів, вихованих на місцях перевіреними, досвідченими спеціалістами.

***

З 1935 року Леоніда Миколаївна мешкає у Москві. Занадто важко далося їй повернення до міста своїх сценічних тріумфів, але, скинувши вантаж психологічних проблем, Балановська знайшла сили вдруге розпочати столичну кар’єру вже на стежині вокальної педагогіки. Її авторитет у питаннях виконавського мистецтва визнавали видатні радянські співачки К. Держинська, Н. Обухова, М. Максакова. Саме тому упродовж багатьох років Балановська очолювала вокальний клас Великого театру, допомагаючи солістам й хору утримувати співацьку форму. Паралельно вона двадцять років присвятила педагогічній діяльності в Московській консерваторії та музичному училищі при ній. Гордістю Балановської-педагога є її вихованка Алла Соленкова, заслужена артистка Росії і солістка Московської філармонії.

Як і раніше, Леоніді Миколаївні повинні завдячувати підготовкою обдарованих співаків малі народи СРСР. Зокрема, під час Великої Вітчизняної війни, в евакуйованій до Уфи студії Московської консерваторії професор Л. Балановська підготувала велику групу молодих виконавців, серед яких видатні діячі башкирської культури Г. Нігматзянов, С. Хусніяров, М. Ахметзянова.

***

Співачка набагато пережила свою ранню вокальну славу (померла 28 серпня 1960 року), але її чарівний голос можна уявити не лише за літературними описами. В 1913 році, після однієї з вистав, до гримувальної кімнати Балановської зайшов зовнішньо непримітний чоловік. Він ввічливо представився паном де Сартером, директором французької фірми «Paté» в Росії, і запропонував контракт на участь в запису «Золотої серії». Роком раніше компанія братів Пате в Москві оголосила про започаткування грандіозного проекту – запису оркестрових творів, оперних сцен на платівки-гіганти діаметром 35 см. Пропозицію було прийнято і Леоніда Миколаївна записала шість дисків, на які увійшли фрагменти з опер М. Римського-Корсакова, Дж. Верді, Р. Вагнера. Заповзятлива фірма звукозапису передбачала фінансові складності, конкуренцію, піратство, але не змогла передбачити одного – початку Першої світової війни. Крихкі платівки величезних розмірів погано переносили зберігання та транспортування. Престижна форма виявилася роковою. Єдиний вокальний номер у виконанні Балановської, що дійшов до нашого часу на диску, присвяченому мистецтву видатних майстрів Великого театру 1900-1920-х років, – Смерть Ізольди з ІІІ дії опери «Тристан та Ізольда» Р. Вагнера.

Реставратори радянських часів відновили архівний запис при підготовці вінілової платівки 1983 року серії «Зі скарбниці світового виконавського мистецтва». Саме на ній, крізь шум старого грамофонного запису, ми можемо почути голос, яким марили російські «вагнеріанці», який скорив не одну європейську сцену й заслужив повагу й шанування в пам’яті прихильників вокального мистецтва.

Дополнительно смотрите:

http://goo.gl/IBHDIb