- Кіровоград, 1993. - 94 с.

Текст книги в PDF (46 MB)

ПІСЛЯМОВА ДО ПЕРЕВИДАННЯ

Перед тобою, читачу, твір Миколи Садовського "Спомини з Російсько-Ту­рецької війни 1877 - 1878р.’’, виданий друкарнею Товариства "Час" у Києві 1917 року.

"Як чудово, Боже, ти збудував світ! Якими красними фарбами ти розмалю­вав його, і все те для людей! Здавалося б, чого нам ще? Але нам мало. Ми ба­жаємо чогось, а чого, й самі не знаєм. І, ганяючись за тими незрозумілими ба­жаннями, з предки-віків проливаємо кров..." - ці роздуми з перших сторінок, можна сказати, задають тон усій книзі. Та несправедливим було б твердження про заабстрагованість міркувань автора. Хоча він і не береться давати всебічно обгрунтовану оцінку тим непростим подіям, про які офіційна історіографія й донині пише здебільшого як про фейєверк патріотичних та інтернаціоналістських поривів, лише де-не-де упускаючи обережні натяки на "плани царизму щодо Балкам" ("История Украинской ССР в десяти томах", т.4, К., 1983, с.446). Адже й тоді, поряд з ентузіастичною підтримкою визвольної боротьби братів-слов’ян (прикладів безліч, але то окрема тема), висловлюва­лись і критичні судження. Микола Тобілевич (то згодом він стане великим ар­тистом Миколою Садовським) - блискучий офіцер царської армії, який дістав георгіївського хреста (найвища нагорода!) за мужність і відвагу в боях на Шипці (Болгарія), - дає погляд, сказати б, із середини на ті події, на становище й почування вояків. І не раз тривожить його думка: "Навіщо все се? Кому ко­ристь? Кому воно потрібне?.."

Ще на початку походу вразила його зустріч у молдавському містечку Галаці з могилою гетьмана Івана Мазепи - "того славного патріота, що бажав здобути щастя і волю і честь своїй рідній, бездольній Вкраїні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований..." Гіркі, болючі ско­лихнула роздуми, що їх ще більш загострили роки (адже спогади писалися значно пізніше) й нові нещастя, яких зазнав рідний край: "Безталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобувати волю і самостійність? Ко­го ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру? Всім. І ляхам, і москалям, і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в не­волі, в тяжкім ярмі, виставила синів своїх недобитків визволяти далеко вільніших за тебе - болгар із турецької неволі! А хто ж тобі допоможе скинути з своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто до­поможе тобі здобути волю, як ти помагала?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх підлітків у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи й не було, а так собі, мовляв, клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі, нерозумні вірять байці!.."

Чи не ще більшу біду вбачає автор у тій деморалізації людей, яку неминуче приносить війна. Річ навіть і не в тім, що занедбані, а то й окраджувані інтендантськими службами солдати змушені, у свою чергу, обкрадати місцеве населення. - тобто тих, кого вони прийшли визволяти. Особливо жахає те, що люди не просто призвичаюються до смерті (так що, скажімо, можуть зробити з трупів ворога вал і з-за нього спокійно стріляти), - вони починають ...знаходи­ти в ній причину для радощів. З якою гіркою іронією розповідається про винахід офіцерський - давати солдатам франк, себто четвертак, за убитого турчина (як дешево цінувалось життя чоловіка!) - і про наслідки такої винахідливості: '’Господи, скільки радості, скільки реготу, коли стрілець не промазав, а попав..."
Чимало тут влучних спостережень - і щодо справжньої та удаваної хоробрості, й диких порядків, унаслідок яких так багато марно втрачено людей, і варварського понищення природи і ще багато чого...
"Авантюра російського самодержав’я" - таку вичерпну характеристику дає війні М.Тобілевнч (Садовськнй). Різко, саркастично коментує він царський маніфест про успіх у поданні допомоги гародам Балкан у боротьбі проти "угнетателів": "Який єзуїтський викрутас! Які красні блискучі слова, повні любові до пригноблених братів-славян! Які гадючі сльози, яка крокодило-братерська турбота, з кайданами в руках, про поліпшення долі братів болгар..." І тут же - крик душі про тридцятимільйонний рідний український народ, якому Указом 1876 року "ВИРІЗАЛИ ЯЗИК", - бо заборонено було не тільки книжки видавати, "але навіть пісню... яка дивувала і дивує і буде дивувати увесь світ - з дозволу визволителів балканських славян можна буде тільки мимрити носом, бо слова вимовляти заборонено". Наводить і простеньку стародавню пісню народну "Дощик" - у ...французькому "варіанті"... - як ілюстрацію абсурдності самодержавної системи, як один із незчисленних виявів трагедії українського народу.

Текст спогадів перед тобою, шановний читачу. Сам суди і про правдивість оповідача, і про неабиякий його літературний хист.

Онук І.К. Тобілевпча (І.Карпенка-Карого) Назар Юрійович нещодавно опублікував у журналі "Вітчизна" (№ 5-6 за 1991 рік) листи Івана Карловича. В одному з них - розповідь про ювілей композитора Миколи Лисенка и роздуми І.Карпенка-Карого, викликані тим рідкісним святом української культури: "Ні один народ в Європі не переживає того, що ми, українці, в 20-му столітті! Тоді як всі давно вже знають, хто вони, ми тільки починаєм довідуватись, тоді як усі давно в яснім признанні своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до ширших вселюдських бажань, ми тільки просипаємося, і все, що другі вже мають, треба здобувать! Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем’я, забуте і затерте, починаємо піднімать із темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб звідтіля і нас побачили..." Це написано у січні 1904 року. А нині - чи не щось подібне відбувається знов? Тож - до праці, браття, - во славу рідної України!..

Лариса МОРОЗ.

_____________________

Мороз Лариса Захарівна, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Академії наук України, член Спілки письменників та Спілки кінематографістів України.

_____________________

Книга перевидана за ініціативою співробітників заповідника - музею І.Тобілевича (Карпенка-Карого)

Хутір Надія при спонсорській підтримці керівника фірми "Наталія"

добродія   В. П. ВЛАСЮКА.

Відпсовідальний за випуск - М.В. ХОМАНДЮК

ISBN 5-7707-3234-2

Здано до складання 22.12.92. Підписано до друку 12.01.93. Формат 60x84 1/16. Папір друкарський. Друк офсетний. Умовних друк.арк. 5,60. Облік.-видавн. аркушів 5,40. Тираж 10.000. Зам. №674. Ціпа договірна.

Кіровоградська районна друкарня.

__________________

Читайте ще -

Микола САДОВСЬКИЙ. Мої театральні згадки. - Харьків-Київ: Держвидав, 1930. - 134 с.