Главная » 2015 » Октябрь » 21 » Юрій Яновський. КРОВ ЗЕМЛІ. Новела. [Із СПАДЩИНИ]
19:21
Юрій Яновський. КРОВ ЗЕМЛІ. Новела. [Із СПАДЩИНИ]

Кінна бригада складалася з шестисот бійців. Це треба пам'ятати, оцінюючи її настрій після кривавих боїв із «зеленими». В результаті цих настроїв бригада погромила містечко Ружів, випила в самогонщиків усе пійло. Її командир Редька, що прийняв бригаду після останнього бою, після безмовної рубки в степу, і став на місце забитого Виривайла, - Редька крізь пальці подивився на те, що хтось уночі підстрелив його комісара. Він не розпитував, куди той зник, і не знав про втечу пораненого комісара до комдива Шкляра.

 

Бригада ще не зовсім відпочила, коли отримала наказ виступати. Осінь пройшлася брудними чоботами по полях. Містечко випльовувало зі своїх постоялів засідланих коней. У тороках та сідельних сумках красувалося барахло. На площі бригада вишикувалася рідко, і чутно було вигуки та лайку, коли чийсь кінь притискався боком до вузлів. Комбриг Редька виїхав наперед.

 

Всю дорогу до станції бригада мовчала. Сотенний погладив нагайкою по плечі хлопчика, що пристав до бригади після погрому. Сідло бовталося на пишному рябому коні, натираючи йому спину. Кінь карьожився і аж сичав, перескакуючи рівчаки. Вся бригада пленталась по дорозі й місила болото, як череда.

 

- Бригада, слухай мою команду! - проспівав спереду Редька.

 

І знову замовкли суперечки, вишикувались бійці, шпорячи коней, над ними висіли ніби безпідставні злість і тривога. Коні відчули на собі жорстокість людської руки і задників чобіт, що рвали ніжне м'ясо на ребрах. Вудила роздирали стомлений кінський рот, заюшений слиною, крізь яку вже червоніла кров подертих ясен. Люди поставали недбайливими до сідел і пітників.

 

Дорогою бригада розвантажувалася від барахла. Соромлячись один одного, а особливо спільників, що приєдналися після погрому, бійці залишали по дорозі до станції майже все здобуте добро. Це мало спочатку характер благодійності, коли перед хатою за глечик молока віддавали вузол дбайливо ув'язаних килимів. Потім почалися жарти, і за кухоль води дарували переляканим жінкам кожуха. Коли бригада виїхала на пагорб, а далеко в долині видно було осокори степової станції, вона мала більш-менш пристойний вигляд. Страшний Шкляр стояв попереду, як невблаганна помста і суворий гнів.

До станції під'їхали зовсім чистими. Всі вузли поодв'язувались із сідел і попадали на брудну дорогу протягом останньої півгодини. На них навіть не оглядалися. Так, бригада вповні відчувала страх і тепер чекала розплати.

 

Повантажилися в ешелон. Коні боязко іржали, ступаючи на дошки до вагонів. Поверталися боками, задом і весь час намагалися вибити з теплушки хоч одну ненависну дошку. Бійці похмуро давали стусанів коням, били їх кулаками по ніжних ніздрях і висли на поводдях вагою тіла. Всі поглядали на вікно апаратної, де ось уже півгодини прів їхній Редька в розмові з комдивом чи з його штабом. Передавали, що вже всю апаратну заплутано стрічками розмови по прямому проводу. Телеграфіст без упину вистукував запитання комдива і відповіді Редьки.

 

Пахло чимось поганим для кінної бригади. Коли її на станції не зустрів сам Шкляр, це було водночас і добре, й погано: добре, бо кара відкладалася надалі, а погано, що не відомо, як саме покарає комдив.

З апаратної, стукнувши дверима, вийшов Редька. Він гавкнув щось ад'ютантові, і той полетів до паровоза, немилосердно клацаючи острогами і б'ючи собі ноги шаблею. Редька запхнув рештки телеграфної стрічки, що волочилася за ним, до кишені і пересунув кобуру з револьвером на живіт.

 

  • Пойшли в бой, - сказав він діловито сотенному першої сотні, ідучи за потягом, що рушив. Ускочив до вагона і помалу причинив за собою двері.

     

Сотенний тоді, як вітер, забіг до апаратної, помахав там револьвером занімілому телеграфістові, позбирав рештки телеграфної розмови, і лише коли він зник за дверима, розібрав телеграфіст, що то був не дух.

 

Потяг ішов степами, на яких гуляла осінь. Коні гризли від нудьги дошки в теплушках. Ніхто не співав пісень, а багато бійців понадівали чисті сорочки. День осінній короткий, летить він павутинням по степу, а за ним туман і ніч.

 

Сотенний першої сотні Шворінь читав по складах. Стрічка рвалася в його пальцях, він кидав шматки додолу, а вже всі слова розносилися по теплушці з коментарями й прикрасами.

 

«... Не можу я, товаришу Шкляр, - читав Шворінь, почухуючи собі лоба, - не можу я, товаришу Шкляр, по случаю шістсот бійців сумліваюся, чи видержу там...»

 

Шворінь оглянув усіх мовчки, ніби шукав того, хто сказав би хоч слово проти. Потім продовжував:

«...розстріляю, як собаку, і шльопну тебе, комбриг, у случаї невзятія Шарівки к сроку...»

 

Теплушка затамувала подих. Шворінь далі дочитував усе неголосно, потім почав топтати стрічку й вилаявся за всю бригаду:

 

- Хлопці, - крикнув він, - у Шарівці сидять денікінці, а з ними б'ються петлюрівці, і що ж нам робити на тій проклятій станції?

 

Тим часом ніч ішла. У двері теплушок віяло осінньою вогкістю. Шуміли колеса. Кінна бригада, розбита по теплушках, їхала туди, куди її послала всевладна рука Шкляра.

 

Нарешті підпливли якісь будівлі, забовваніли постаті, вогні показалися у вікнах будинків, і потяг став. Увесь перон виповнила кінна бригада. Голови коней силуетами виглядали з вікон теплушок. Вийшов і Редька. Він наказав ад'ютантові покликати до себе сотенних, і ад'ютант примітив, що він п'яний.

 Помалу зводили коней на землю, сідлали й в'ючили кулемети. Роздали патрони, і кожен випив на дорогу. Сотенні вийшли від Редьки і похмуро почали збирати сотні. Шворінь перекинувсь кількома словами з колегами, при ході широко розставляючи ноги. 

 

Неголосно подаючи команду, похитувався Редька в сідлі. Сотенні знали тепер, як іти, і він може віддатися своїм думкам, що текли повільно й тепло. Звичайно, він Шарівку візьме бригадою в обхід і триматиметься там, доки надійде Шкляр. Він дав слово товариша й чесного кіннотника. Погром? Він же не казав хлопцям не громити.

 

Редька задрімав страшенно, як може дрімати іноді кіннотник. Кінь, відчуваючи його стан, обережно ніс і не спотикався, фукав іноді і шарпав повід, питаючи хазяїна, куди йти. Розумний кінь ізлякався, почувши, що хазяїн мертво спить і не прокидається. Коні взагалі не люблять п'яних людей і терплять їх на собі через жалість.

 

Потім кінь заспокоївся. За повід узяла чужа рука, і його ніс відчув близько себе морду лисої кобили сотенного першої сотні. Бригада крадькома повернулася на станцію, занесла Редьку виспатися до вагону, незважаючи на опір, а бійці, відчуваючи себе страшенними злочинцями, почали пиячити і пили, пили, скільки сили, їх же посилав Шкляр на вірну смерть! А Редька - він Шклярів приятель, хіба ви не знаєте?

 

Усе, що тільки пахло спиртом, було випито. Даремно обшукували всю станцію од горищ до льохів. Коні стояли просто на пероні, прив'язані до перил. Блукали в нічній пітьмі, як люди, сопучи і штовхаючи мордами бійців. Вони шукали їсти, бо ці дурні солдати так хитаються, і з їхніх ротів так смердить, що вони позабували й імена коней. Швидко один із них надибав на цілий стіжок просяної соломи, м'якої й наче теплої. Заіржав, хрумкаючи так жадібно, що слина покотилася з рота. Коні поволі почали одв'язуватися, скидати вуздечки і простувати на дружній заклик, їх набралося там до сотні. Це й були ті коні, що потім наробили клопоту бійцям.

 

Ранок то проглядав крізь осіннє небо, то його засновували хмари, обступали сірими велетнями, і знову верталася ніч. Калюжі між рейками почали блищати виразніше, силуети вагонів випливали і яснішали, прокричали на тополях галки. Ранок знаменитого дня в житті кінної бригади «позмінював своїх небесних днівальних і почав уборку поміщенія землі».

 

 

Прокинувся Редька, проспавши військову кар'єру. Він хотів застрелитися, та виявилося, що всі патрони він уже розстріляв по вікнах вагона, коли сперечався з бійцями бригади. Витяг шаблю і рубонув нею себе по голові. Коли його очі залив струмок крові, він одіклав зброю і пішов умиватися. Шворінь примчав на мокрій кобилі й сповістив, що села зокола захопив ворог. Метою ж розвідки був самогон, і про це він сповістив тепер товаришам, злазячи з кобили.

 

Моментально організувався загін охочих. Вони від'їхали вже од станції, коли зчинився галас. Сотня людей шукала своїх коней, бігаючи між теплушками. Охотники повернулися й допомагали, кружляючи по дворах. Коней було знайдено, і почався цілий хор прокльонів, коли кинулися до сідел, вуздечок. Коням було дивно, чому це так казяться люди, знайшовши свій транспорт не голодним і готовим у путь. Немало часу пішло на лагодження порваних, пожованих, погублених ременів. І хмелю вже в людей не було, лише страх, мов болото, затягував усіх глибше й глибше. Зараз уже не відшукати й кари, якої вони варті, упавши й не маючи сили підвестися.

 

На станції раптом зупинився поїзд, ніби вдарившись об стіну. Коло паровоза було три вагони. Ніхто навіть не помітив, коли, як і звідки цей потяг виринув. Паровоз дав скаженого, довгого, погрозливого гудка, із дверей вийшов на перон сам Шкляр. Чоловік із тридцять ескорту - навіть не всі вийшли з вагонів, а виглядали з вікон, спокійно лускаючи насіння.

 

Шкляр з одного погляду зрозумів становище, в якому перебувала кінна бригада. Редька з перев'язаним лобом майже підбіг і затрусивсь, як дитина. З похмілля йому все здавалося жахливим. Шкляр наказав вишикувати бригаду в пішому ладі.

 

- Дать сюди горніста! - закричав Редька.

 

Горніст, одбігши на вільне місце за вагонами, почав якусь какофонію замість сигналу. Коли його губи заспокоїлись, він досить пристойно дограв бадьору мелодію «збору», і ворог з околишніх сіл міг чути цей виклик.

 

- Без коней! На коноводів коней! - кричав Редька, стоячи біля Шкляра, що спокійно дивився в землю і не казав ні слова.

 

Потім Редька похмуро запитав, не одводячи очей від юрби, що зібралася:

 

- Шльопнеш, Петре?

 

- І не питай, - погодився Шкляр.

 

Джмелями гули буйні голови бійців кінної бригади. День осінній блукав по калюжах, блищав на рейках і пах імлою. Похмуре іржання коней у коноводів, осінні шуми ледве помітні й страшні своєю невблаганністю. Бригада стоїть вся в купі, багатоголоса, розхристана, озброєна рушницями, шаблями й гранатами на поясах. Куд­латі шапки, пом'яті й засмальцьовані картузи, «матроски» зі стрічками і «кубанки». Усі похнюпилися, коли підійшов Шкляр. І загули, ніби вулик під час роєвої пори.

 

- Здавай зброю, Редько, - сказав Шкляр комбригу.

 

- Слухай мою команду! - раптово прокричав він далі і аж підвівся на пальцях. Цим він позбавив комбрига влади, і той спокійно поклав ад'ютантові Шкляра зброю свою на руку.

 

- Сми-ирно!

 

Шкляр почав ходити перед фронтом, похмуро дивлячись собі під ноги. Потім він виголосив промову. Зупиняючись, кидав слова в юрбу, ішов далі, бігав, метався перед фронтом. Він довів себе до вищої точки напруження. Прокричав щось майже фальцетом. Наче виривав у себе з рота слова і кидав у бригаду. Також несподівано замовк і одразу ж став неймовірно спокійним. Все це після промови.

 

- Товариші! Революція не для вас розкидала по світу свої прапори. І цей ваш прапор ви заляпали кінським кізяком і кров'ю дітей. Не про вас пише «Правда», що ви смертю ляжете перед дверима революції.

 

- Ви погромили невинне містечко, ви пороздирали ноги женщинам, різали стариків. Ви погромщики, бандити.

 

Бригада ніби хотіла щось заперечити. Шкляр, глянувши суворо, як дресирувальник, і виждавши мить, продовжував:

 

- Мені соромно дивитися й говорити з вами. Де поділися ті часи, коли славний Виривайло перепливав з вами Дніпро? Чи не на оцих ось конях ішли ви безупинно, женучи проклятих кадетів? Ви обляпали нашу дивізію болотом і розбишацькою кров'ю - чим тепер ізмити це болото?

Бригада мовчала.

 

- Що ви собі думали, починаючи це діло? Я добре знаю, як ви громили Ружів. Мені треба було тоді вивести вас у поле і розстріляти картеччю, як оскаженілий скот! Я пожалів вас. Я дав змогу хоч трохи змити вашою брудною кров'ю погромщиків цю пляму з цілої дивізії. Усі бригади вимагали вашої смерті. І я дав згоду.

 

Пауза.

 

- Я послав вас на Шарівку. Там і лише там могли ви достойно вмерти. Ми б вас ізгадали в боях, проливаючи кров ненависного панства.

 

- Я не вірив, щоб уся бригада була бандитською. Тому я й давав змогу вам обілитися перед дивізією. Я знаю, хто вас повів на шлях погрому і розбійництва.

 

Шкляр витяг із кишені папір і почав викликати тих, хто там стояв. Він дивився на папір з таким виглядом, ніби всі прізвища в нього вже були в голові.

 

- Шворінь.

 

- Павленко.

 

Виходили з лав, усміхаючись і притримуючи руками шаблі.

 

- Здай зброю, - наказав двом першим Шкляр.

 

І не дивився, як повільно скинули шаблі бійці - два командири сотень, - кинули на землю, поклали револьвери з поясами на руку ад'ютантові і, потерши собі долоні, відійшли в бік.

 

Один за одним виходили з лав командири і поводирі. Ось командир третьої сотні, четвертої. Ось прізвища тих, хто пристали до бригади від «зелених». Ось мешканці містечка Ружів, юнаки й хлопці. Це вони обляпували болотом дивізію.

 

Один за одним виходили з почуттям, що за ними стоїть уся бригада. Вона не допустить, щоб з їхніх голів упала хоч би одна волосина. На землю біля Шкляра лягала зброя, і кожен клав її так, мов через кілька хвилин він її підніме із землі і боїться переплутати з чужою.

 

Шкляр кінчив читати. Стояла вже група з дванадцяти чоловік. Нахабно дивлячись на Шкляра, вони щось говорили між собою і підморгували бригаді. Позад їх простягся степ, і викочувався з-за обрію туман.

Тільки Редька інакше реагував на все. Без зброї він осунувся, посмутнів і стояв, не звертаючи ні на що уваги, та передумував усі свої славні походи. Він малював собі, як бадьоро нестиметься бригада в кінній атаці на Шарівку. Як легка, некваплива рись перейде в шалений кар'єр. І як весело метатимуться тоді в повітрі шаблі, несучись на ворожі груди. Тільки без нього. Редьки.

 

- Перша півсотня першої сотні, п'ять кроків наперед. Ма-а-арш!

 

Шкляр майже недбало вимовив цю команду. Як заводні приладдя, підняли люди ноги, і Шкляр посторонився, даючи місце півсотні. Вона мала лише біля двадцяти чоловік.

 

 

Команда йшла за командою. Люди не встигли опам'ятатися, як вони вже стояли перед обеззброєними командирами й бійцями кінної бригади.

 

Шкляр не виявляв ніяких ознак хвилювання або непевності. Він знав, що вся бригада вже в його руках, вона під його впливом, він тут хазяїн становища.

 

- Патрони є? - запитав Шкляр неголосно у півсотні.

 

- Є, - відповіла в розбивку півсотня.

 

- Подать патрони.

 

Заклацали рушниці. Бригада не дихала й боялася дихати. Шклярів ескорт так і не виходив із вагонів і ретельно лускав насіння, з цікавістю спостерігаючи хід подій у житті кінної бригади.

 

- По ворогах Революції - біглий...

 

Пауза затяглася неймовірно. Дванадцять смертників стояли під дулами рушниць, похнюпившись. Шкляр, не підвищуючи голосу, подає команду «вогонь».

 

Вагання півсотні триває якусь долю секунди. Гвинтівки стріляють майже одноразово. Ще. Іще. Дим одвівається помалу, летить, лине й никне до вогкої землі.

 

Після випалу все мовчить. Розстріляні кінчаються, підводячись і знову падаючи. Шкляр виймає руку з-за пояса і віддає честь бригаді.

 

Несподівано стихійна сила ламає лави. Тісно збившись у гурт, всі кидаються до Шкляра. Кожен реве і хоче наблизитись. Шкляр зникає в юрбі. Потім море його викидає нагору, він гойдається на хвилях, що несуть його до вагона, і стримує усмішку.

 

- Веди нас у кров і в землю! - кричить бригада.

 

І станцію Шарівку було взято божевільним наскоком. Половина бійців кінної бригади лягла там. Кількасот шабель упали тоді, видзвонюючи, на рейки.

 

Все це я пригадав раптом, коли пив одного разу в порту вино у компанії засмаглих моряків. Вино називалося «Кров землі». Справжня, як кров, його терпкість ударила мені в голову.

 

Подаю за виданням: "Літературна Україна" - 1967, 30 вересня.

Просмотров: 1047 | Добавил: chudnov | Теги: 1918 рік, Херсонська губерния, громадянська війна, Єлисаветград, Шарівка, Юрій Яновський | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
avatar