Главная » Статьи » Мои статьи

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ ТА ЙОГО КНИГА ПРО ФІЛОСОФІЮ СКОВОРОДИ

Леонід Ушкалов (1956-2019) — український літературознавець і письменник. Доктор філологічних наук. Професор.

***

Дмитро Іванович Чижевський по праву належить до кола найвидатніших українських інтелектуалістів XX століття. Він народився 23 березня 1894 року в місті Олександрія на Херсонщині. Чижевський походив зі старовинного шляхетського роду. Його батько — Іван Костянтинович Чижевський — офіцер царської армії, енергійний і діяльний чоловік, учасник народницького руху (за що свого часу відбув ув’язнення в Петропавлівській фортеці та заслання до Сибіру), потому — не менш активний земський діяч, член партії конституційних демократів. Мати Чижевського — Марія Дмитрівна Єршова — педагог і художниця, учениця славетного маляра Іллі Рєпіна.

Отримавши початкову освіту вдома, Дмитро Чижевський вступає до Олександрійської класичної гімназії. Про себе гімназиста Чижевський перегодом казав таке: я був «гарним учнем з поглядами поганого учня». Справді-бо, з одного боку, він дуже багато читав (наприклад, уже в десять років знав усі драми Шекспіра в російських перекладах), а з другого — не раз дозволяв собі всілякі витівки. У будь-якому разі, серед своїх однолітків Чижевський користувався незаперечним авторитетом. Кажуть, що ця звичка бути в усьому першим відтоді залишилась у нього назавжди, істотно позначившись і на способі життя, і на манері спілкування з людьми, яка була часом доволі оригінальною.

Олександрійську класичну гімназію юнак закінчив з відзнакою в 1911 році. А вже наступного року він вступає до Петербурзького університету, де починає вивчати філософію, астрономію та математику. Мабуть, найбільше враження на нього справила тут інтуїтивістська філософія Миколи Лоського. Утім, Чижевський не пас задніх і в ділянці математики та астрономії. Недаром ще в студентські роки йому вдалося відкрити нову зірку. Можливо, навіть прикметна для Чижевського-філолога зацікавленість проблемами форми на значну міру була наслідком його обізнаності в математиці й астрономії.

Щоправда, клімат «північної Пальміри» не дуже підходив юнакові, який страждав на бронхіальну астму (сам Чижевський стверджував, що до того, як він опинився на еміграції, у нього були сухоти). Отож, через деякий час, а власне 1913 року, Чижевський повертається на Україну й починає студіювати філософію та цілу низку філологічних дисциплін в Університеті Святого Володимира. Тут, у Києві, він навчався до 1918 року. Під цю пору його наставниками в ділянці філософії були яскравий платонік Олексій Гіляров та неокантіанець Василь Зеньковський. Достеменно не знаємо, чи слухав Чижевський лекції Володимира Перетця, але традиції перетцівської філологічної школи, зокрема й пильна увага до українського письменства XVII — XVIII століть, поза сумнівом, справили на нього помітний вплив.

Свої університетські студії Дмитро Чижевський поєднував з активною політичною діяльністю. У 1916 році він стає членом «меншовицької» фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії, а під час Української революції представляє «меншовиків» у Центральній Раді. Він був одним з небагатьох членів Центральної Ради, хто 22 січня 1918 року голосував проти IV Універсалу (йому ще довго-довго будуть ставити це на карб). До речі, після проведеної «на барикадах» юності Чижевський потроху відходить від політики. Принаймні, як згадували його учні: Вольфґанґ Буш, Барбара Конрад-Лютт, Дітріх Ґергардт — у зрілому віці про політику він говорив дуже рідко й доволі туманно. Те саме підкреслював і Юрій Шевельов, коли писав: «Якщо він мав якусь політичну програму, він мав її для себе». Назагал, ще зі студенських років Чижевський під впливом карколомних подій української історії початку минулого століття починає культивувати «здоровий песимізм». Сам він згадував, що вже тоді вони з друзями збагнули-таки сенс стоїчної максими: «Ніколи не слід сподіватися на краще, аби не зазнати розчарування». Звісно, це не означає, що Чижевський у зрілому віці геть цурався політики. Аж ніяк. Досить пригадати бодай його відкритий лист до Нобелівського лауреата Томаса Манна, написаний у 1946 році. Бувши «переконаним європейцем», Чижевський вважав, що завданням інтелектуалістів є служіння «ідеалу примирення між народами». Він поділяв ідею створення «Сполучених Штатів Європи». Певна річ, спочатку це мало відбутися в інтелектуальній сфері. Таку настанову яскраво віддзеркалює і спосіб думання Чижевського-філософа: недаром будь-яке локальне історико-філософське явище він намагався розглядати в найширшому контексті європейської культури від давнини до сьогодні. Зрештою, її потверджує саме життя цього чоловіка, що був справжнім громадянином наднаціональної «республіки поетів та філософів» (серед кореспондентів Чижевського, чиї листи збереглися до сьогодні, бачимо Миколу Бердяєва, Давида Бурлюка, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Мартіна Гайдеґґера, Едмунда Гуссерля, Дмитра Дорошенка, Василя Зеньковського, Романа Інґардена, Александра Койре, Євгена Маланюка, Івана Мірчука, Людольфа Мюллера, Івана Огієнка, Бориса Пастернака, Василя Сімовича, Федора Степуна, Макса Фасмера, Георгія Федотова, Георгія Флоровського, Семена Франка, Маріетту Шагінян, Романа Якобсона, Бориса Яковенка та багатьох інших).

По завершенні своїх студій та успішному захисті дипломної роботи, присвяченої філософії Фрідріха Шіллера, Чижевський обійняв посаду доцента в Київському університеті й почав викладати тут філософію. Одначе після того, як Українська Народна Республіка зазнала поразки і в Україні була встановлена комуністична диктатура (офіційно проголошену «більшовиками» «диктатуру пролетаріату» Чижевський влучно охрестив «диктатурою над пролетаріатом»), умов для творчої праці в талановитого молодого вченого вже не було. Ба більше — саме його життя опинилося під загрозою, бо каральні органи нової влади не спускали з нього ока (мабуть, саме в той час у Чижевського з’явилась дивна звичка ніколи не сідати спиною до дверей). Тільки з волі сліпого випадку йому вдалося уникнути розстрілу. Отож, у квітні 1921 року Чижевський потайки і назавжди покидає Україну (комуністичний режим заочно засудив його до смертної кари). Спочатку він перебирається до Польщі, а перегодом до Німеччини, яка відтоді стала для нього другою Батьківщиною. «Ніде, — писав Чижевський у згаданому листі до Томаса Манна, — я не почувався вдома так, як у Німеччині».

Опинившись на еміграції, Чижевський вирішив продовжити своє навчання. З 1921 по 1924 рік він студіює філософію спочатку в Гейдельберзькому, а потім у Фрайбурзькому університетах. Під цю пору серед його вчителів було ціле гроно видатних німецьких інтелектуалістів, без чиїх імен годі уявити собі розвиток світової філософської думки XX століття: Карл Ясперс, Гайнріх Ріккерт, Едмунд Гуссерль (праці фундатора феноменології Чижевський добре знав іще від часу свого навчання в Києві), Мартін Гайдеґґер (в особистому архіві Чижевського збереглися машинописні тексти лекцій Гайдеґґера за 1921-24 роки), Ріхард Кронер та інші. Перебуваючи у Фрайбурзі, Чижевський часто навідувався до Гайдеґґера, а в 1923 році зазнайомився з Гансом-Ґеорґом Ґадамером. Їхня щира дружба тривала аж до кінця життя українського мислителя. Тож нема нічого дивного в тому, що філософські погляди Чижевського розвиваються передовсім у річищі німецької інтелектуальної традиції. Уже 1997 року його учень Дітріх Ґергардт, намагаючись окреслити єство філософії свого вчителя, писав: «Якою була та філософія, що їй він надавав перевагу, для мене не зовсім ясно. Бувши учнем Гуссерля й Кронера, він, очевидно, відчував свою приналежність до феноменологічної школи, хоча й не був адептом якогось одного її напрямку. Сильне враження, принаймні як систематики, справили на нього Гегель та Шеллінґ, а Кант, вочевидь, був тим імпліцитним підґрунтям, про яке він рідко коли згадував». Утім, сам Чижевський називав своїми вчителями в ділянці філософії таку трійцю: Едмунд Гуссерль, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер.

Після завершення студій у Марбурзі Чижевський 1924 року перебирається до Праги. Тут, у столиці Чехословаччини, він викладає філософію, бувши лектором (1924-25), доцентом (1925-27) та професором (1927-32) Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова (професорське звання в цьому навчальному закладі Чижевський отримав на підставі розвідки «Філософія на Україні») та екстраординарним професором Українського Вільного Університету (у 1929 році він був габілітований тут за спеціальністю «філософія», подавши як дисертацію працю «Геґель і Французька революція»). Під цю пору він бере активну участь у роботі цілої низки наукових товариств, зокрема славетного Празького лінгвістичного гуртка (з українських учених у його роботі, крім Чижевського, брали участь також Василь Сімович та Аґенор Артимович), співпрацює з численними академічними виданнями — українськими, німецькими, чеськими, польськими, російськими, французькими. Зокрема, саме Чижевський став найактивнішим співробітником заснованого в 1924 році Максом Фасмером журналу «Zeitschrift für slavische Philologie», який виходив у Берліні й належав, побіч паризького «Revue des Études Slaves» та празького «Slavia», до трійці найліпших славістичних видань у всьому світі. З-поміж філософських праць Чижевського, що з’явилися друком у празький період його життя, слід назвати передовсім такі: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні: спроба історіографії питання» (1926), «Геґель і Французька революція» (частина цієї габілітаційної роботи була надрукована 1929 року в першому томі «Праць Українського Високого Педагогічного Інституту ім. Михайла Драгоманова»), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931). Ці та інші розвідки вже на початку 1930-х років принесли Чижевському визнання: у західних академічних колах він втішався заслуженою славою «видатного дослідника духовного життя Східної Європи» та «великого знавця містики й містичної філософії Заходу й слов’янського Сходу» (Ніколай фон Арсеньєв). Недаром йому давали рекомендаційні листи Едмунд Гуссерль та Макс Фасмер, а 1931 року ім’я Чижевського як співвидавця з’явилося на титульному аркуші часопису «Archiv für Geschichte der Philosophie» поруч з іменами Ернста Кассірера, Александра Койре, Гайнріха Ріккерта й інших видатних філософів.

У 1932 році, коли українські наукові інституції в Празі починають згортати свою роботу, Чижевський переїздить назад до Німеччини. Тут, у Галлє, він буде мешкати аж до 1945 року, тобто до кінця Другої світової війни, працюючи в Об’єднаному університеті міст Галлє та Віттенберґа (у 1934-39 роках він також викладав за сумісництвом у Єнському університеті). Мабуть, це був найбільш плідний період наукової діяльності вченого, принаймні в ділянці філософії. Слід підкреслити, що його життєві обставини складалися під ту пору вкрай нещасливо, щоб не сказати трагічно: Чижевський був людиною без громадянства, в університеті Галлє-Віттенберга обіймав дуже скромну посаду позаштатного лектора, а після приходу до влади націонал-соціалістів йому повсякчас загрожувало звільнення з роботи й концентраційний табір, адже його дружина Лідія Маршак була єврейкою (ще 1938 року вона емігрувала до США й замешкала в Чикаго). Додаймо до цього воєнне лихоліття й самотність, яка з плином часу ставала все більшою й більшою. І попри це, Чижевському вдалося створити такі фундаментальні праці, як «Філософія Г. С. Сковороди» (1934), «Коменський і західна філософія» (1939), «Філософія життя Штура» (1941), «Український літературний барок» (1941-44). Тоді ж таки, а власне наприкінці грудня 1934 року, Чижевський зробив і своє найбільше, справді сенсаційне відкриття — знайшов рукопис основної праці фундатора новочасної педагогіки Яна Амоса Коменського «Всезагальна порада про виправлення людських справ» («De rerum humanarum emendatione consultatio catholica»).

У червні 1945 року, буквально за кілька годин до приходу Червоної Армії, Чижевський покидає Галлє. Точніше, його врятував один колишній студент, який вивіз свого вчителя на власному авто з радянської зони окупації. Так Чижевський опинився в Марбурзі, де обійняв посаду директора Семінару славістики тамтешнього університету. На цій своїй посаді він чимало зробив для розвитку славістичних студій у повоєнній Німеччині. А крім того, йому вдалося написати цілу низку ґрунтовних праць, серед яких «До проблем бароко» (1946), «Історія давньоруської літератури 11, 12 та 13 століть. Київська доба» (1948), «Культурно-історичні епохи» (1948), «Сімнадцяте сторіччя в духовій історії України» (1948) та інші. Утім, ці роки видалися для Чижевського не менш важкими й драматичними, ніж попередні: тікаючи з Галлє, він змушений був залишити там усю свою бібліотеку (можна тільки уявити, яка це була для нього втрата: кажуть, що без своїх книжок він просто не міг жити), учений бідував і голодував (одного разу в нього запаморочилося в голові й він упав з балкона другого поверху), а крім того, наслідком усіляких інтриг він так і не зміг стати професором Марбурзького університету (міністр культури землі Гессен публічно обізвав його «шпигуном» і «комуністом»). Отож у 1949 році Чижевський змушений був покинути Німеччину. За наполегливими порадами своїх старих приятелів Романа Якобсона, Василя Зеньковського та Бориса Ніколаєвського він приймає запрошення Гарвардського університету й переїздить до Америки — країни, що була йому назагал чужа. Власне кажучи, він дуже цінував тамтешні бібліотеки, мистецькі галереї та музеї, вважав Нью-Йорк за «найкрасивіше місто на світі», але все-таки Америки не любив.

У Гарварді Чижевський читає курси з історії старокиївської літератури, українського бароко, російської літератури XX століття, порівняльної історії слов’янських літератур тощо. За шість проведених тут років він так і не виголосив жодної лекції по-англійському. Подейкують, що Чижевського взагалі несила було змусити заговорити по-англійському. Як згадував Дітріх Ґергардт, із-за цього йому навіть не підвищили платню, бо він не схотів у присутності проректора сказати: «Yes».

Під час перебування в Гарварді Чижевському вдалося створити чимало вартісних праць. Серед них — прецікавий есей «Поза межами краси. До естетики барокової літератури» (1952), фундаментальна «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму» (1956), численні статті до «Енциклопедії українознавства». Одначе уже мало не відразу після свого прибуття до Америки Чижевський починає думати про те, як би його повернутися назад до Німеччини. Він нарікає на низький рівень американської славістики, на своє непевне становище в університеті, на конфлікти з колегами, на часті депресії...

Зрештою, на початку 1956 року, завдяки заходам перш за все свого старого приятеля Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Чижевський таки повертається до Німеччини. Тут він стає на чолі Інституту славістики (Slavisches Institut) Гайдельберзького університету, заступивши неокантіанця Ніколая фон Бубнова. Чижевський був директором цієї інституції аж до 1967 року. У Гейдельберзькому університеті він працював також гостьовим та гонорарним професором, за сумісництвом — гонорарним професором Франкфуртського та Кельнського університетів, а з 1964 по 1970 рік — ще й завідувачем кафедри літературознавства Інституту славістики Кельнського університету.

Коли Чижевський повернувся з Гарварда до Німеччини, йому було вже 62 роки. Одначе і в цьому поважному віці він зумів розгорнути гідну подиву наукову діяльність. Учений наполегливо збирає в Гайдельберзі славістичну бібліотеку, стає редактором одразу шести книжкових серій («Musagetes», «Heidelberger slavische Texte», «Apophoreta Slavica», «Slavische Studienbücher», «Slavische Propyläen», «Forum Slavicum»), пише цілу низку наукових розвідок, серед яких «Із двох світів. Причинки до історії слов’яно-західних літературних взаємин» (1956), «Порівняльна історія слов’янських літератур» (1968), «Сковорода: поет, мислитель, містик» (1974) та інші. Загалом беручи, Чижевський хотів створити в Німеччині потужну славістичну школу, годну стати альтернативою славістиці двох тодішніх супердержав: США та Радянського Союзу. Саме про це йшлося в його програмовій праці 1963 року «Стан і завдання славістики у Федеративній Республіці Німеччина». Під ту пору він стає, по слову Анджея де Вінценза, справжнім «папою» німецьких славістів. Це красномовно засвідчує бодай виданий у Мюнхені 1966 року величезний (майже на 1000 сторінок) гратуляційний збірник («фестшріфт») «Orbis scriptus. Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag», до якого подали свої матеріали, зокрема, Йозеф Вашіца (Прага), Роман Інґарден (Краків), Юліан Кжижановський (Варшава), Ервін Кошмідер (Мюнхен), Мілівой Павловіч (Београд), П’єр Паскаль (Париж), Борис Унбегавн (Оксфорд), Роман Якобсон (Кембридж, Масс.) та багато інших. А в 1969 році Ганс-Ґеорґ Ґадамер як президент Гайдельберзької академії наук писав Чижевському з нагоди його 75-ліття: «Якщо Фрідріх Великий свого часу начебто казав про Ляйбніца, що він сам-один був цілою академією, то в більш вузьких і більш широких рамцях нашого століття про Вас можна сказати щось подібне».

Звісно, життя Чижевського і впродовж двох останніх десятиліть не було безхмарним. Скажімо, великим розчаруванням стала для нього студентська революція 1968 року. «Тоді, — писав один з найліпших знавців життя та творчості Чижевського Вернер Кортгаазе, — студенти-бунтівники з університетів ФРН та Західного Берліна, нова генерація молодих варварів, яким його ідеал науки був нецікавим... намагалися брутально знизити рівень науки в університетах, оскільки те, чим займався Чижевський, було начебто лише "міщанською нісенітницею"». Вони навіть хотіли викинути частину книжок з гайдельберзької славістичної бібліотеки, що її він так наполегливо збирав.

Численні негаразди випадали на долю вченого і завдяки його, як казала Ася Гумецька, «бароковій українській вдачі». Справді-бо, у Чижевського була репутація професора-дивака, і він не забував час від часу її потверджувати: про нього ходила сила легенд. Подейкують, нібито саме Чижевський став прототипом професора-дивака — головного героя роману Володимира Набокова «Пнін». Маючи холеричний темперамент, він відзначався неабиякою екстравагантністю (скажімо, носив напрочуд яскраві краватки, довге волосся, полюбляв дивитися вестерни й фільми про Джеймса Бонда), часто бував надміру самовпевненим, вередливим (за це його прозвали «примабалериною») і непередбачуваним, а ще справжнім Божим бичем для нездар — людей, яких він охрестив «ворогами науки». Не дивно, що колеги Чижевського часто скаржилися на нього. Мабуть, оця екстравагантність, а то й агресивність була зворотним боком його вразливості й самотності. Чижевський, — згадував Юрій Шевельов, — «виробив у спілкуванні з людьми манеру, якою дорослі говорять з дітьми. Він мовчав про свої наукові проблеми, натомість міг багато говорити про песиків, про моду, про свої сновиддя». Це — від самотності. Назагал, за словами Ґадамера, «у його поведінці було щось гротескне». Недаром Чижевський проявляв таку величезну цікавість до всіляких комічних, химерних і абсурдних форм життя, а його найулюбленішим письменником був геніальний полтавець Микола Гоголь — навіть на смертному одрі Чижевський тримав у руках томик Гоголя.

Дмитро Іванович Чижевський помер 18 квітня 1977 року в Гайдельберзі. Прах великого вченого покоїться за сотню метрів на південний захід від капели гейдельберзького цвинтаря Берґфрідгоф. На полірованій плиті крупнозернистого граніту напис: Dmitrij І.Tschižewskij 1894-1977.

Як згадували учні Чижевського, за кілька тижнів до смерті в його переповненому книжками та рукописами помешканні з’явився невеличкий пейзаж, намальований олійними фарбами: білі, немов вишневий цвіт, українські хати. Певно, ненька Україна завжди жила в душі цього дивного самотнього чоловіка.

 

Повний текст праці Леоніда Ушкалова  (формат PDF)  читайте: https://drive.google.com/open?id=11cjfeMkGWSJIIuwtuPISGwOA_T_oLopq

 

__________________________

Публікую за книгою - Чижевський Д. Філософія Г. С. Сковороди. — Харків, 2004. — С. 3-22. (О.Ч.)

 

Категория: Мои статьи | Добавил: chudnov (14.04.2019) | Автор: Alexandr Chudnov E W
Просмотров: 432 | Теги: Олександрія, Дмитро Чижевський, українська філософія, ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА, Леонід Ушкалов | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar