ВІДКРИТТЯ “ТАЄМНИЦІ АДАМА”,
АБО НАБЛИЖЕННЯ ДО ВИТОКІВ

Арсенія Олександровича Тарковського небезпідставно вважають останнім із могікан так званого срібного віку російської поезії. Маємо на те, сказати б, і своє право. Біографія його пов'язана з Україною, з Кірово­градом (Єлисаветградом), з хутором “Надія”, родинним гніздом Карпенка-Карого, його найближчим оточенням, з корифеями українського театру.
Кажу - біографія, а не творча доля. Тут треба чітко розставити акценти. Усією сукупністю своїх духовних зацікавлень і поривань, світосприйман­ням, своєрідною і яскравою стилістикою - А. Тарковський цілком і повні­стю належить російській літературі. Але це зовсім не означає, що прожи­вання в Україні, та ще й у пору дитинства і ранньої юности, минуло для нього безслідно. Так не буває. Надто з чутливими, складних запитів худо­жніми натурами. А саме таким був А. Тарковський. Тому прямий чи опо­середкований вплив на нього мало не тільки культурне українське середо­вище, в епіцентрі якого, хай і нетривалий час, йому випало перебувати, а й загалом - особлива атмосфера провінційного міста півдня України з його колоритною історією, виднокругами степу, колонізація якого наклала ви­разний відбиток і на духовне обличчя краю. Невипадково мотив степу ва­ріюється в творчості поета, а образ Сковороди став для нього мовби осереддям внутрішньої величі, символом чистого духу, абсолютної відсторонености від побуту, від усього приземленого - низького і метушливого.

Це важливо запам'ятати...

                                                    ПРОЩАННЯ З КІРОВОГРАДОМ

Арсенію Тарковському

Прощаюся з містом, якому 
віддав я бентежну невтому 
чуттів і убогі труда.

В цім місті, і Вам не чужому,
в розломах земного огрому    
горять мені й Ваші сліди.

Я чую, як там, за Інгулом, 
стени набрякають розгулом 
вітрів, що спішать напролом.

А тут, розімлівши на спеці, 
вали земляної фортеці 
дурманять мене полином.

То пам’ять гірчить полинова, 
то тіні сюди на розмову 
із глибу сукупно зійшлись.

Усохла ріка часоплину!
Є тілько чорнозем і глина, 
які поєднають колись.

А поки що довгу розлуку 
звістує химерна сполука 
гарячої барви світил 
з жар-розсипами звіробою 
на схилі фортеці старої 
в мовчанні забутих могил.

Прощаюся з містом?
З собою!
Неначе збуваюся крил.

Неначе комусь переймати 
цю зелень важку, пелехату, 
і Ваші - в розломах - сліди.

Тим жовтим паланням навпроти 
звістує пора перельоту - 
що це назавжди.

Тому я й дивлюсь-примічаю, 
тому й розумію - втрачаю 
не тільки цей камінь чи цвіт.

Щось більше, ніж зору підвладне!
І б’ється душа безпорадно 
в закови небесних воріт.

27-28. 07. 1984.

_____
СУЧАСНІСТЬ - 1998 - №4.