//Україна - 1927 - №4. С. 112-123
В статье "З революційного руху 1870-1880 рр. Єлисаветградський гурток" (1927 г.) описана история
создания кружка в 1878 г. А.И.Михалевичем и И.К. Тобилевичем и охарактеризована его деятельность.
По словам автора, елисаветградский кружок в 1880-1883 годах опережал все украинские организации
на культурной ниве, активно занимаясь переводами трудов народников, сочинением пьес, постановкой
спектаклей на украинском языке и т.д. После разгрома кружка полицией в 1883 г. он возобновил свою
деятельность в 1886 г. Однако он не ставил перед собой революционных задач, довольствуясь
культурно-просветительской работой.
ГРИГОРІЙ ЗЛЕНКО
ІСТОРИК МИЛІСТЮ БОЖОЮ
1
За тиждень до нового, тридцять восьмого, року в одному з провулків Одеси, що вибігають з морського узбережжя на Французький бульвар, тихо прошаруділа машина. Кілька крем’язнів неквапом вийшли з неї і завчено оточили невеличкий старий будинок, у вікнах якого блимало мерхле світло. Невдовзі відтіль вивели літнього худорлявого чоловіка в дротяних окулярах. Він ступав широкою ходою, засунувши руки в кишені напівзотлілої шинелі, яку носив ще з часів першої світової.
В будиночку зосталися дружина і дев’ятилітній син. Юрко швидко заснув. Марія Дмитрівна не склепила повік до ранку. "Повернеться чи не повернеться? - тривожила невідступна думка. - Його вже брали пізньої осені тридцять першого року. Потримали декілька місяців - і випустили. Може, обійдеться і цього разу?.."
Не обійшлося!
28 грудня 1937 року вийшов наказ, за яким старший науковий співробітник Одеського обласного історичного архіву Рябінін-Скляревський Олександр Олександрович увільнявся з посади у зв’язку з арештом.
5 лютого наступного, тридцять восьмого, року він був засуджений на десять літ виправно-трудових таборів і відправлений до Сєвурлагу, на один з незчисленних островів Гулагу, якими пістрявів Північний Урал.
Олександрові Олександровичу йшов шістдесятий рік. Його обтяжували хвороби, нервове виснаження, сумний настрій.
Марія Дмитрівна сходила в сусідню церковцю і поставила свічку за спасіння душі людини, з якою пройшла дорогу завдовжки в чверть століття.
Чи допомогла свічка?
Не знаю...
2
На початку сімдесятих років творчі потреби вперше привели мене в Державний архів Одеської області на вулиці Жуковського,18. Я гортав описи фондів, окремі справи і наприкінці їх часто-густо зустрічав один і той же свідчувальний підпис: Олександр Рябінін-Скляревський.
Якось запитав у завідуючої читальним залом - немолодої вже жінки, яка уважно ставилася до моїх інтересів: "Хто він, отой Рябінін-Скляревський?" Ольга Гнатівна помовчала, якось відсторонено подивилася у вікно й промовила: "То був знаний колись чоловік... Крупний історик... Тільки доля не вберегла його... Колись я, можливо, покажу вам його справу..."
Я працював над іншими сюжетами. Тимчасом відлітали місяці й роки. Коли зібрався зайнятися життєписом Рябініна-Скляревського, Ольги Гнатівни вже небуло на білому світі. Особову справу Олександра Олександровича довелося гортати без неї...
З
Сіренька течка. Півсотні аркушів паперу. Поблякле фіолетове чорнило. Характерний - не дуже "читабельний" - почерк Рябініна-Скляревського, до якого мене підготували записи його рукою в інших справах.
... Народився Олександр Олександрович у Києві 11 травня (за старим стилем) 1878 року. Батько, Олександр Федорович, служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Сім’я Рябініних була з напівубогих. А тут ще на другому році життя Олександра помер батько. Не знати з яких причин, мати залишила Київ й опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й звікувала, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів єдиного її Сашка.
Синові вона дала сяку-таку освіту: спочатку - в повітовому училищі, відтак у лісній школі. На кращу засобів не було. Олександр здобув її сам.
1899 року він закінчив Казанське юнкерське училище. Закінчив по першому розряду, який надавав можливість вступити до військової академії Генерального штабу. В академії Рябінін-Скляревський учився водночас з майбутнім гетьманом України Павлом Скоропадським і з автором широковідомих мемуарів "П’ятдесят років у строю" графом Олексієм Ігнатьєвим. Обидва були земляки, але з іншого суспільного стану - тому стосунки в них не склалися. Навчання в академії урвала війна з Японією. Капітан Рябінін-Скляревський був мобілізований і опинився на другому кінці світу, по дорозі встигши одвідати матір, що бідувала в своєму костромському закутку.
Те пекло, яке він побачив на війні, боягузливу тактику російського командування і героїзм солдатів, зібраних зі всієї Росії-матінки, знайшли відображення попервах у кореспонденціях, які Рябінін-Скляревський надсилав до столичних періодичних видань, а далі склали книжку "На війні". Цей чималий том, який підтекстово полемізував з тим, що писалося заангажованою урядом російською пресою про бойові дії з японцями, вийшов в Одесі 1907 року.
4
Олександр Олександрович повертався додому з Далекого Сходу морськм шляхом, через Одеський порт. Він не знав ще, що короткочасна зупинка в причорноморському місті, знайомство з Марією - дочкою командира розквартированого в Одесі 59-го піхотного Люблінського полку полковника Дмитра Єпіфановича Скляревського відкриє нову сторінку його життя.
Молодий офіцер завершує академію, дістає призначення викладачем Одесь кого юнкерського училища, декілька років проводить в Одесі, одружується з Марією Дмитрівною Скдяревською (відсіль його подвійне прізвище Рябінін- Скляревський) - і повертається до Петербурга, де продовжує навчання в Археологічному інституті.
Тридцятилітнього військовика владно кличе історія. Він стає одним і найдіяльніших членів Товариства прихильників військових знань, видає кілька праць з тактики. Та водночас виходять його нариси, присвячені минувшині рідної землі, - зокрема, "Волинські старожитності ”, які поки що не вдалося знайти в бібліотеках України.
Монографія "Балканська війна", видана 1913 року, зробила ім’я Рябініна- Скляревського широковідомим у колі істориків. Книгу було перекладено на болгарську та сербську мови.
У серпні наступного року Марія Дмитрівна провела чоловіка на фронт. Вона була вагітна першою донькою, але не сказала йому про це.
За період першої світової війни Олександр Олександрович став полковником. 1917 року його було звільнено взапас через хворобу, яка дедалі набирала хронічного характеру. Але 24 грудня того ж року більшовицький головковерх Криленко підписує наказ про призначення Рябініна-Скляревського начальником штабу 26-го корпусу.
Біографія Олександра Олександровича часів так званої громадянської війни пістрявіє "білими плямами". В заповнених Рябініним-Скляревським анкетах 1918 рік геть випав - і ніхто не звернув на це уваги. Лише недавно стало відомо, що Олександр Олександрович допомагав організовувати армію Української Народної Республіки, в якій дістав звання генерал-хорунжого. У газеті "Молодая Україна", що влітку 1918 року виходила в Одесі, відшукалися дві статті Рябініна-Скляревського з військових проблем, надіслані з Києва.
18 квітня 1919 року він прибув до червоної Одеси особисто, кілька місяців провів у штабі місцевого військового округу й по тому був відряджений до Києва, в наркомат у військових справах. Коли частини Директорії вдарили на Київ, Рябінін-Скляревський разом з наркоматом перебрався до Москви, де й пробув до весни 1921 року, займаючись збиранням документів епохи революційних змагань.
5
В Одесу Олександра Олександровича послали з тим же завданням - уберегти від знищення матеріали про боротьбу за радянську владу. Він вирішив не повертатися до Москви, став активно підшукувати собі роботу в місцевих навчальних закладах. Якийсь час викладав в інституті народної освіти, на який було перетворено університет. Потім його запросили до Крайового історичного архіву, що тільки ставав на ноги. Багатства цього закладу так захопили Рябініна-Скляревського, що він більше не напитував собі місця роботи. За десять років перебування в архіві Олександр Олександрович виріс у ного знавця історії Степової України й Одеси. Значний вплив на формування його наукового обличчя справили такі крупні фахівці з української минувшини, як професор Одеського інституту народної освіти, академік Української Академії наук Михайло Слабченко та київська вчена Наталя Полонська-Василенко.
Рябініну-Скляревському, передовсім, належить серія праць з історії Заду- найської Січі - того військово-етнічного формування, яке виникло після лицемірного розгрому Катериною II Запорозької Січі. Жоден сьогоднішній дослідник не може обійтися без них, адже автор скористався багатьма матеріалами, котрі пізніше було втрачено. Пригадується висока оцінка цих праць з вуст послідовника Рябініна-Скляревського - нині покійного одеського історика Анатолія Бачинського. "Олександр Олександрович, - говорив він якось, - відкрив Задунайську Січ, а нам доводиться йти второваним ним шляхомом". Справді, в нещодавно виданому історико-документальному нарисі Бачинського "Січ Задунайська. 1775-1828" так багато перегуків зі спадщиною Рябініна-Скляревського.
Значну частину цієї спадщини становлять дослідження українського націо- нально-визвольного руху 60-70-х років минулого століття, надто діяльність київської і одеської "Громад". Неперехідне їхнє значення засвідчує історичний нарис молодого одеського історика Олександра Болдирєва "Одеська Громада" , виданий 1995 року. Загляньте у примітки до цього дослідження - і ви побачите, як голосно промовляє з них Рябінін-Скляревський, на якого опирається і якого густо зацитовує Болдирєв.
Справжнім науковим подвигом Олександра Олександровича став здійснений ним опис архіву Коша нової Запорозької Січі. Цей архів був віднайдений в 1830-х роках першим одеським істориком Аполлоном Скальковським. На його основі народилася знаменита "Історія нової Січі або останнього Коша Запорозького", яка тричі - 1842, 1846 й 1885-86 років - виходила в Одесі, і нещодавно видана в Дніпропетровську в українському перекладі. Зібрання козацьких документів перебувало на руках у Скальковського до початку нашого століття. Пізніше воно перейшло до місцевого архіву. Наприкінці 1920-х років Рябінін-Скляревський, за ініціативою уже згаданого професора Слабченка, зайнявся науковим описом його. Робота була вельми копітка, але Олександр Олександрович виконав її з блиском, не маючи на ту пору в цій справі жодного прецеденту. Коли опис вийшов окремою книжкою, Слабченко був засланий на Соловки, як один з учасників сфальсифікованої спранами ДПУ "Спілки визволення України", а над Рябініним-Скляревським навис перший арешт.
Про цю працю Олександра Олександровича після запрошення автора в нетрі Гулагу не рекомендувалося згадувати. Та ось бачимо і її у новому виданні, здійсненому київською "Науковою думкою". На жаль, ті, хто готував пере- видання, постаралися винести на чільне місце свої прізвища; ім’я ж Рябініна-Скляревського дуже важко відшукати в книзі. Відсутнє воно і в одній з популяризаторських праць Олени Апанович, де широко розповідається про долю запорозького архіву.
Як не шаленіли б диктатури й тирани, а написане залишається!
Для народу. Для нащадків.
Адже немає майбутнього без минулого. І, як сказав незабутній Максим Рильський, хто не шанує свого минулого, той не годен свого майбутнього.
6
Про арешт Рябініна-Скляревського наприкінці 1937 року існує кілька легенд.
Мене переконували, що до трагедії спричинилося знайомство Олександра Олександровича з німецьким істориком Георгом Ляйббрандтом - автора праць про колонії німців на півдні України, які Рябінін-Скляревський рецензував на сторінках редагованого академіком Михайлом Грушевським журналу "Україна" влітку 1930 року. Мовляв, Ляйббрандт пізніше висунувся як один з активістів націонал-соціалістської, тобто - гітлерівської, партії, став рейхляйтером. Справді, це так: досить відкрити перевидану в нас працю паризького професора Володимира Косика "Україна і Німеччина у другій світовій війні".
Але арешт Рябініна-Скляревського пов’язаний з цілком іншою обставиною. Цитую довідку Управління Служби Безпеки України по Одеській області від 15 жовтня 1992 року: "... заарештований 23 грудня 1937 року... як агент польсько-петлюрівської розвідки й утримувач явочної квартири для агентури засланої з-за кордону".
За кілька тижнів до арешту Олександра Олександровича в Москві взяли конструктора відомого заводу "Калібр" Олега Всеволодовича Змієнка-Скляревського. Протримавши кілька днів на Луб’янці, його переправили до Одеси, де розпочалися "активні" допити Олега.
Його батько, Всеволод Юхимович Змієнко-Скляревський, - одесит за походженням, вихованець тієї самої військової академії Генерального штабу, полковник царської армії і генерал-хорунжий війська Української Народної Республіки, - був не лише близьким другом Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського. Він доводився йому ще й родичем, адже одружим з Піамою Дмитрівною Скляревською, сестрою Марії Дмитрівни, дружини Олександра Олександровича.
Коли Українська Народна Республіка загинула під ударами більшовиків, Всеволод Юхимович Змієнко емігрував до Варшави. Піама Дмитрівна з трьома дітьми залишилася в Одесі. Невдовзі вона померла тут. Доньку Галину і її брата Всеволода потай вивезли до батька в Польщу. Олег зостався у Радянському Союзі.
Арешт Олега й призвів до арешту Олександра Олександровича Рябініна- Скляревського. Його звинуватили в зв’язках з петлюрівською агентурою, яку буцімто засилали на Україну з Польщі, маючи на оці тамтешнє перебування Всеволода Юхимовича Змієнка-Скляревського, який доживав останні місяці, займаючись історією війська Української Народної Республіки.
З Рябініним-Скляревським, котрий перебував під арештом при початку тридцятих років, як член міфічної військово-офіцерської контрреволюційної організації, розправилися менш як за півтора місяця. Олега Змієнка-Скляревського тримали в одеській в’язниці до весни 1939 року й зненацька випустили на волю. Подальша його доля не відома.
З родини Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського зостався його син Юрій Олександрович - інженер-будівельник, що живе в Москві. В Одесі мешкають внучка Наталя Юріївна та правнук.
Донька Всеволода Юхимовича Змієнка-Скляревського Галина, яку свого часу потай вивезли до Польщі, тепер живе в Канаді. Вона - одна з активних діячок Союзу українок Східної Канади. В першій половині 1990-х років Галина Всеволодівна Сенишин-Змієнко двічі приїздила до Одеси, шукала сліди своїх родичів у нашому місті. Доля другого її брата, Всеволода, також не відома: він щез 1945 року в Празі за якихось загадкових обставин. Не випадково, що до цього доклала рук радянська спецслужба...
7
Це - розповідь про одного з одеситів, про одну з одеських родин. Завершую її у надії, що місто не забуло про багатьох інших славетних своїх мешканців, яких свавільно було викреслено з життя і з літопису Одеси. Історія вже реабілітувала імена невинних жертв.
Черга за нами - віддаймо їм належне!
м. Одеса
Текст подаю за виданням
"Кур'єр КРИБАСУ" - рік 1998. -№95-96
***
Публикация в формате PDF -
ссылка для скачивания в верху страницы
под названием.
|