Чернишенко, Ірина Анатоліївна

 — Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2011. — 
132 с. : іл. (сер. «Єлисаветградське коло»).

Книга Ірини Чернишенко — це перша

на часі докладна розповідь про життя

та ідеї видатного педагога і

громадського діяча Михайла

Ромуловича Завадського (1848–1926).

Його натхненна праця уособлює краще

в житті славетної Єлисаветградської реальної школи

кінця ХІХ століття. Згодом, у ХХ столітті, вже як

сенатор та законодавець, попри різні

випробування долі він  і серцем, і розумом залишався

ВЧЕНИМ, УЧИТЕЛЕМ, ГУМАНІСТОМ. 

Зміст

Від автора
 
М. Р. Завадський і Єлисаветград 

М. Р. Завадський — видавець «Педагогічного вісника»

Життя й діяльність шкіл 

Питання змісту освіти у школах 

Педагогічна діяльність М. Р. Завадського на Кавказі 

Педагогічна діяльність М. Р. Завадського як сенатора
 
Участь М. Р. Завадського в реформуванні системи освіти 

кінця ХIХ — початку ХХ століття 

Запровадження педагогічних інститутів 

Реорганізація середньої школи 

Бібліографія 
Ілюстрації 

Із спадщини Михайла Завадського: Про вчителя 
й університет. Подав Олександр Чуднов
 
Черты из жизни Виктора Ивановича Григоровича (1877) 

Погребение Виктора Ивановича Григоровича (1876)

Сенатор Михайло ЗАВАДСЬКИЙ

(1848-1926)

Олександр Чуднов

Фахова гідність, любов учнів, повага колег, підтримка земців і зневага з боку двох міністрів - це стисла формула життя Михайла Ромуловича Завадського. За свідченням п'ятого тому Истории Правительствующего Сената - Спб.,1911 р. він народився 20 вересня     (за старим стилем) 1848 року. Отже, ми маємо нагоду згадати добрим словом людину, причетну до створення в м. Єлисаветграді унікального навчального закладу Єлисаветградського земського реального училища. Але спочатку був Новоросійський університет і висока наука у великого славіста Віктора Івановича Григоровича. Учителя і учня з'єднала філологія, а ще - людяність. Мабуть тому старий професор на схилі життя і обрав місцем роботи саме Єлисаветград, де на той час реальною школою керував Михайло Завадський. Він був добрим організатором, вмів слухати інших, вмів працювати до самозабуття, цінував особистість, цінував самостійну думку, не тільки багато чого знав, але й постійно шу кав довершених форм передачі тих знань іншим, не уникав болючих питань свого часу, але розв'язував їх як просвітитель, а не революціонер. Таким його згадує Євген Чикаленко (див.: Єлисавет , 1992, № 9 с. 4), таким його запам'ятали і Олександр Тарковський, і К.Карпенко-Карий, і Самуїл Дудін.

У березні 1991 року, з нагоди появи у фондах Кіровоградського краєзнавчого музею деяких особистих речей Михайла Завадського, в "Народному слові" з'явився нарис Володимира Боська "Редактор-видавець "Педагогического вестника" . Здавалося, детальна розповідь про справжнього фундатора просвіти в нашому краї зробить свою справу, і нарешті надихне теперішніх мешканців будинку колишньої реальної школи (технікум сільськогосподарського машинобудування) якось увічнити це ім’я у рідних стінах. Проте вже два роки пройшло, і дочекались ті хазяйни гучної похвали з уст головного охоронця пам’яті в нашій області. Хвалили їх за те, що зберігають гіпсові голови вождя світової революції", і не десь, а в колишній церкві Єлисаветградського реального училища!

Риба гниє з голови. Це не свіжа істина. Конфлікт навколо журналу "Педагогический вестник" переконує в цьому.

В передмові до першого номера журналу за 1881 рік Михайло Завадський від редакції писав: "Ми починаємо в повітовому місті видання педагогічного журналу. ...Нам, вчителям, розкиданим по різних більш чи менш глухих містах, мало відомо, чим кожен з нас займається... Ізольованість, відокремленість один від одного легко може привести нас до рутини, а від неї легко перейти до апатії, байдужості, презирливому ставленню до роботи". Жах перед повільною духовною смертю долався творчістю. Кожна книжка журналу, а їх вийшло 40, то був крок назустріч духовності. А де творчість, там і вільнодумство. І вже монархіст Дмитро Толстой, и міністр народної просвіти, впевнений, що Завадський в "Педагогичесом вестнике" пропагує погляди хибні. Його слід зняти з посади директора. Дарма, що земство вважає Михайла Завадського кращим з усіх, хто займав цю посаду, дарма що попечитель Одеського навчального округу читав журнал Завадського і не знаходив там крамоли (лукавив він, бо Валуєвський циркуляр на той час діяв, а єлисаветградські педагоги вважали доцільним на сторінках свого часопису відстоювати необхідність вивчення малоросійської мови в усіх місцевих початкових школах починаючи з першого класу), дарма що земство письмово і безпосередньо, через свого уповноваженого Миколу Бракера просило міністра змінити своє рішення і знову затвердити Михайла Ромуловича на посаді директора Єлисаветградського земського реального училища. Відповідь Д.Толстого була такою: "...міністерство повинно бути постійним у своїх поглядах і, відмовивши два рази письмово, воно не може, не ствердивши хиткість своїх переконань, згодитись з проханням Земських Зборів, тим більше, що відмова ця вже відома по всіх навчальних округах і що зрештою п. Завадський негативно поставив себе в очах міністерства виданням свого "Педагогического вестника" , тон якого не співпадає з поглядами і напрямком міністерства" (Систематический свод постановлений Елисаветградского уездного собрания за 1865-1895 года. - Елисаветград, 1895, с.643). Той, хто замовляв музику, переміг. Єлисаветград залишився фактом офіційної біографії Михайла Завадського, але без згаданих деталей.

Досить цікавим є ще один епізод з біографії вже сенатора Михайла Завадського. Він стався після крапки в послужному списку, який ми знайшли в колишньому архіві Сенату і пропонуємо читачам "Єлисавета".

4 березня 1917 року новий міністр юстиції тимчасового уряду Олександр Федорович Керенський викликав до себе С.В.Завадського. "Новий міністр, - пише останній у своїй книзі „На великом изломе" (Див.: "Архив русской революции".- М., 1991, Кн. XI ),- ...зустрів мене питанням, який я сенатор Завадський: колишній попечитель округу чи колишній прокурор палати. Я тільки потім зрозумів, чому Керенський виявив таку обережність. Із чотирьох сенаторів Завадських (батька, двох його братів і мене) в живих тоді було двоє. Дядько мій М. Р. Завадський, в минулому попечитель Тифліського навчального округу, що колись ревізував Ташкенський навчальний округ, очолюваний на правах попечителя, батьком Керенського і залишився незадоволений його діями. Керенський, мабуть, любив свого батька і не вмів зберегти неупередженість в його справі, а тому був до мого дядька неприхильним. Через деякий час, при заповненні Сенату новими особами, він запропонував дядькові через сенатора Е. Ерштрема першоприсутнього у четвертому департаменті (де засідав і дядько), перейти до загального зібрання (котре передбачалось от-от скасувати), додавши (як передав Е. Ерштрем): "А завіщо, він сам знає ". На листа дядька Керенський не відповів. І тому я вправі вважати, що він владою міністра скористався для зведення домашніх рахунків".
Різні мови знав Михайло Завадський, букварі мегрельські і абхазькі написав, а з міністрами так і не знайшов порозуміння. Не його в тому вина, бо політики не завжди цінують фахову і людську порядність.
__________________
"Єлисавет" №4(19) 25 лютого 1993 року.