А далі на титулі дописано від руки:

«Редкое издание

имеется только в Г.П.Б.

Руссо, Ж.Б. пер. В.А. Чертков».

Перевидано

колекційним

тиражем

видавництвом

ІМЕКС-ЛТД

в Кіровоградів

2015 році.

Від ПАШПОРТІВ до КНИГ

(друкарня фортеці Святої Єлисавети 250 років тому)

Кожен, хто прагне ґрунтовних знань про нашу минувшину, зацікавиться книжкою Валерія Шевчука «Із вершин та низин», що побачила світ у Києві в 1990 році. У книжкових крамницях її вже нелегко знайти, а от на полицях бібліотек вона ще очікує на свого читача. Невелика за обсягом, проте енциклопедична за змістом книжка Валерія Олександровича дає можливість уявити складний шлях розвитку культури на Україні не з узагальнень, а з ретельно підібраних і вдало викладених фактів. Інколи, і то не з вини Валерія Шевчука, а через розпорошеність нашої історії, ті факти потребують перевірки, а перевірка дає картину дещо іншого змісту. 

«Перші і вперше» - це один із розділів праці В.Шевчука. З нього можемо дізнатися:  «Перші видання гражданкою з'явилися на Україні досить пізно, в другій половині XVIII ст. Доти книги друкувалися чи латинським, чи, здбільшого, церковнослов'янським шрифтом. Так звана гражданка, якою ми користуємося і тепер, була заведена в Росії в 1707 році. Цей шрифт приходить на Україну тільки через 56 років, вперше ним починають користуватися в Єлисаветградській друкарні, заснованій при штабі новоросійського генерал-губернатора А.Мельгунова. Але ця друкарня (відкрита 1764 чи 1765 року) випускала здебільшого бланки для «пашпортів», карантинні свідоцтва та інші папери урядового замовлення. Справжні світські друкарні було засновано тільки наприкінці XVIII от. У 1783 році одна з них відкрилася при Київській академії і випускала підручники та інші книги російською та іноземними мовами». Подаючи цей факт, Валерій Шевчук посилається на роботу С.Маслова «Українська друкована книга ХVІ-ХVІІІ ст.», К., 1925.

Проте каталоги українських стародруків свідчать інше. Мельгуновська друкарня розпочала свою діяльність із «Азбуки», що вийшла в фортеці св. Єлисавети на початку 1765 року.

На сьогодні існують лише описи цього видання, а в якому книгосховищі воно зберігається, невідомо.

Друга ж світська книжка єлисаветградської друкарні знаходиться у фонді Російської національної публічної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Титул її такий «Кафейной дом. Комедия. Печатана Новорасийской губернии в крепости святыя Елисаветы. 1765». А далі дописано від руки «Редкое издание имеется только в Г.П.Б. Руссо, Ж.Б. пер. В.А. Чертков». 
Що спонукало до видання саме цієї книги у нашому місті? Яким чином вона збереглася тільки у Санкт-Петербурзі? Яка подальша доля Мельгуновської друкарні? Ці питання поки що риторичні. Все ж дещо ми зможемо розповісти як про автора, так і про перекладача «Кофейного дома», сподіваючись, що це підкаже напрямок подальших пошуків. 
Жан Батіст Руссо (1670-1741) вважався сучасниками великим поетом. У 1832 році Олександр Пушкін писав «Ж.Б. Руссо і зараз зберіг прізвисько великого». Син шевця, з освітою від єзуїтів, Руссо написав першу в житті п'єсу в 1694 році. То була комедія «Кав'ярня», яка з тріском провадилася. Потім були інші комедії, інші опери - а тріск той же. Певний час Руссо працював секретарем у посольстві в Лондоні. З поверненням до Парижу починається його біографія як поета. Релігійні оди, еротичні вірші та епіграми - такий зміст його творчості. Швидко він створив собі значне літературне ім'я і разом з цим набув безліч ворогів.  «Його паскудні епіграми, - читаємо в О.С. Пушкіна, - стократ вище од та гімнів». (Лист до П.Вяземського від 25.1.1825). 
Язик доводить до біди - то абсолютна істина, тож Руссо в 1712 році стає у Франції небажаною особою. Еміграція і бродячий спосіб життя - все, що йому залишилося. Помер він у Брюсселі, а в кінці XVIII століття в Женеві вийшло 17 томів його творів. 
Перекладач горезвісної комедії Руссо на російську мову ніколи не був дисидентом. Військовий за фахом і письменник між іншим Василь Олександрович Чертков (роки життя 1726-1793) любив не лише батьківщину, а і Францію. Від Катерини II отримав великий шмат землі там, де колись панували запорожці, але не був байдужим до місцевих звичаїв, про що детально розповідає Д.Яворницький у третьому томі Історія запорізьких козаків». Переклад комедії Руссо Чертков зробив ще в молоді роки, коли не був ні командиром Дніпровської лінії, ні Азовським губернатором, а ні Воронезьким та Харківським генерал-губернатором. 
Цим наші знання про перші світські видання друкарні в фортеці св. Єлисавети обмежуються, але є надія, що з часом дізнаємося більше. 
Я писав так ще 28 жовтня 1992 року у «Єлисаветі» - краєзнавчому часописі, упорядником якого тоді був. Тобто майже 23 роки тому. А нагода була простою — щойно повна копія «Кофейного дома» з'явилася у відділі краєзнавства і рідкісної книги Кіровоградської ОУНБ ім. Д.І.Чижевського, і це сталося завдяки сприянню і коштам комісії по найменуваннях при міській Раді народних депутатів. Привіз я цю копію з Ленінграда (нині — Санкт-Петербурга), де впродовж місяця по архівам і бібліотекам розшукував першоджерела з історії нашого краю. Потім саме вони друкувались у «Єлисаветі» і давали змогу зацікавленим людям вивчати власне минуле, а не марити ним.

Сьогодні я вже маю більш широке і ґрунтовне уявлення про початок книгодрукування в Єлисаветграді. Сприяли цьому публікації праць по історії книги в Україні Івана Огієнка, Ярослава Ісаєвича і нарешті - монографія Наталії Романюк “Видавнича справа в Єлисаветграді”, що побачила світ у Києві 2014 року за редакцією доктора філологічних наук, професора Миколи Тимошика — відомого українського книгознавця.

Проте, сучасні технологій спілкування в часі і просторі дарують мені можливість постійно знаходити нові відповіді на колись давно поставленні питання. Так в картотеці бібліотеки міста Гельсінки (Фінляндія), чия колекція російських книг одна з найбільших у світі, я зустрів згадку про “ Азбуку” видану в фортеці Святої Єлисавети у 1765 році, але з дуже цікавим уточненням — “шифровальная”. І пригадав — у спогадах начальника розвідки СССР генерала Юрія Дроздова, що називаються «Записки начальника нелегальной разведки. - М.,2000» я читав про те, що напередодні першої російсько-турецької війни генерал-губернатор Єлисаветграда керував розвідкою в Криму і постійно переписувався з “конфидентами” з числа постійно «проживавших там купцов (русских, украинцев, греков)». Ймовірно, що саме для цього сикретного листування і була надрукована в фортеці Св. Єлисавети шифрувальник азбука, а її недоступність для дослідників в Російські імперії та СССР мотивується грифом “совершенно секретно”, який подібного роду книг не знімається ніколи. Мій запит до бібліотеки Гельсінки з проханням прислати лише копію титулу цієї книги поки що залишається без відповіді.

А нещодавно Анатолій Пивовар, дослідник історії нашого краю з Києва, надіслав мені цікавий документ. Ось деякі витяги з нього:

«№162/4

11 Мая/8 Октября 1765 г.

По доношению генерал поручика Алексея Мельгунова, коим требует об отпуске В Новороссийскую губернюю из Киево-Печерской типографии одного стану литер и всего к тому принадлежащаго за плату и о прочем. Тут же по доношению Новороссийской губернской канцелярии о определении в тамошнюю типографию одного тередорщика из Киевской или Черниговской типографии. (Дело на 146 листах).

Генерал поручик Мельгунов просил доношением Св. Синод отослать из Киево-Печерской Лавры один стан литеры за плату, также определить наборщика, тередорщика, пунсонщика и словолитца для типографии, которую повелено учредить в Новороссийской губернии по апробованному от Ея Императорского Величества штату.

Из журнала Св. Синода усматривается, что 17 Мая 1764 г. записано: по доношению Мельгунова приказали оному Мельгунову объявить, что Киево-Печерская Лавра состоит на своих привелегиях и в имеющейся лавре типографии печатаются церковныя книги, а затем неизвестно, есть ли в типографии излишние станы гражданской печати, а потому в сходственность означенного требования определение учинить неможно, и для того объяснения к нему господину Мельгунову послать синодального экзекутора.

В журнале Св. Синода Мая 28, того же года значится: по доношению Мельгунова рассуждаемо было, что о том рассмотрении учинитьКиево-Печерской Лавры архимандриту, но онаго не утверждено, а приказано доложить впредь.

В 1773 году, 19 Июня Канцелярия Новороссийской губернии из Кременчуга доношением представила Св. Синоду, что в Новороссийской типографии недостает одного тередорщика, а из Киево-Печерской типографии желающих поступить в Новороссийскую не нашлось не одного служителя, посему и просила Св.Синод, дабы повелено было из Киево-Печерской типографии определить в Новороссийскую одного тередорщика с производством жалования в год от 24 до 36 рублев».

І далі по тексту:

«11 Ноября 1774 г. Канцелярия Новороссийской губернии вторично просит Св.Синод о пресылке тередорщика; по пресылке же тередорщика и по собрании всех пренадлежностей для типографии, в оной будут печататься на первый случай пашпорты и карантинныя свидетельства, а также и некоторыя книги под присмотром присутствующаго в канцелярии генерал-майора Черткова и подполковника Золотницкаго. Что же касается до печатанья книг, относящихся до веры, то не соблаговолено ли будет определить к наблюдению за оным печатанием находящагося при штате канцелярии протопопа Евфимия Сабурского Киевской епархии, как ученого человека.

По справке, учиненной в Синодальной Канцелярии, Св. Синод, заслушав 17 Августа 1776 года дело о типографии в Новороссийской губернии, начавшееся по доношению генерала Мельгунова в 1764 году, постановил: как из представления Св. Синоду от бывшего там командира Мельгунова и доношении новороссийской Канцелярии усмотрено, что по помянутому от них штату высочайшая Ея Императорскаго Величества конфирмация показана от перваго в 1764 г. а из Канцелярии в 1765 годах и показании их одно с другим не сходственны, в Святейшем же Синоде, кроме тех представлений, о штате никакого известия нет, того ради сообщить в Правительствующий Сенат ведение, и требовать чтоб к надлежащему по требованию канцелярии Новороссийской губернии рассмотрении с означеннаго апробованнаго штата прислана была в Св. Синод копия.

Из сообщеннаго ведения Сената видно, что по апробованному Ея Императорским Величеством в 1763 году Марта 26-го дня штату Новороссийской канцелярии в прибавок на содержание школ, сирот гошпиталя и приносимых детей дозволено учредить типографию,равную как в Киево-Печерской лавре для тиснения духовных и сведских книг, в сходство чего оная типография и учреждена. К ведению Сената приложена точная копия штатов Канцелярии Новороссийской губернии, с показанием жалованья и десятин земли каждому из чинов.

Центральный государственный исторический архив России. Канцелярия Синода. Фонд №796. Приложение к опись №45. 1764 г. Л. 450 (113) - 452 (114)».

На фоні цього документу, більш зрозумілими стають висновки Івана Огієнка про особистий внесок О.П.Мельгунова і В.А.Черткова у створення друкарні в нашому місті:

«Новоросійським губернатором призначений був генерал поручник О. П. Мельгунов; це була освічена людина, що любила літературу та друкарство; в Кадетськім Корпусі, де служив до того Мельгунов, він заклав друкарню, котрою завідував В. О. Чертков. Ото ж цей Мельгунов задумав закласти друкарню також і на новім місті своєї служби, в Єлисаветграді, про що й в штатах нової губернії сказано: «Учредить типографію, равно как в Кіевопечерском монастыре, для тисненія духовных и светских книг» [*Полное Собраніе законов. Т. XLIII. Ч. І. Книга штатів. С. 65]. Як бачимо, мали на увазі закласти друкарню не для канцелярійних потреб, але як культурно-освітню установу.

Практики друкарської було тоді ще мало, а тому Мельгунов звернувся до Києво-Печерської Лаври з проханням порадити, як закласти друкарню; Лавра відповіла, але що саме, не знаємо [ *Труды Кіев. Дух. Акад. 1865. Кн. VI. С. 189]. Тоді генерал-губернатор Мельгунов просить Сенат, щоби «соблаговолено было для тисненія книг из Кадетскаго Шляхетнаго Сухопутнаго Корпуса один стан и наборщика одного, батырщиков двух, и учеников, одного пунсонщика и одного словолитца, c принадлежащими к тому литерами, повелеть отпустить» [* Русскій Библіофил. 1913. Кн. VII. С. 61]. Сенат погодився і Корпус передав в червні 1764 р. на руки посланця поручника Л. Греча «один печатной стан c принадлежащими литерами, да из мастеровых людей одного тередорщика и одного батирщика», різних речей дано було на суму 556 карб. 62 коп. [* Там само. С. 62 — 63] Всього цього, звичайно було занадто мало для доброго уладження друкарні, чому вона й не могла працювати так, як того хотів Мельгунов.

В березні 1765 р. Новоросійську губернію поділено на три провінції: Єлисаветградську, Катеринославську й Бахмутську; Лисаветград став лише провінціальним містом, а губерніальне управління перейшло в Кременчук; туди ж Мельгунов забрав і свою друкарню.

Пізніше, з 1777 р., А. П. Мельгунов став Ярославським губернатором і заклав друкарню й тут”.

Іван Огієнко. Історія українського друкарства. - Київ,1994.

Про безпосереднього керівника друкарні фортеці Св. Єлисавети Василя Олексійовича Черткова маю сказати ще декілька слів.

 У 1764 році тридцятивосьмилітній Чертков був назначений обер-комендантом фортеці, що швидко будувалась, порушуючи домовленості Росії з Отаманською імперією. Коли з'явився друком «Кофейный дом», шестидесяти одно сторінкова книга в одну восьму долю листа, то імені автора перекладу комедії Ж.Б.Руссо на титулі не було. Але в “Опыте исторического словаря о российских писателях» Ніколай Новіков назвав автора — бригадир Василій Чертков. У своєму короткому коментарі Новіков говорить ще про один вельми цікавий факт. Виявляється, «Кофейный дом» у 1770 році поставили в “Єлисаветградському театрі”. Що то був за театр — невідомо. Скоріше за все, він був любительським і складався з молодих офіцерів і чиновників, яких доля занесла в степове прикордоння, де саме цього року вони жили в карантині та боролися з епідемією чуми!!!

Театр, навіть примітивний, - явище рідкісне у провінції тих часів. Історія зберегла лише дві чи три згадки такого роду. Тим більше цікавим є досвід організації театральних вистав в Єлисаветграді, зв'язаний з діяльністю Черткова-драматурга і Черткова-адміністратора.

Тож певним чином — театр і друковане слово знайшли один одного на нашій землі ще у 18 столітті, щоб потім квітнути і бути нерозлучними у впродовж наступних часів і епох.

Олександр Чуднов, Кіровоград, 2015.

В типографії XVIII століття: