Главная » Файлы » Мои файлы

СВІТ має бути КРАСИВИМ, або життя ЗОЇ ТОРГОВЕЦЬ - Валентина Рибальченко
[ Скачать с сервера (4.99 Mb) ] 02.07.2016, 19:57

У кожного з нас є знакові особистості. Це втілення порядності, людяності, чесності. Впевнена, для багатьох випускників філологічного факультету Кіровоградського державного педагогічного інституту (тепер університету) такою людиною була чи має бути Зоя Вікторівна Торговець. Її життєвий шлях дивовижним чином пов'язаний з епохою: з одного боку, віддзеркалює її, демонструючи єдність долі однієї людини та величезної країни, з іншого, – свідчить про те, що справжню людину формує саме опір обставинам, відчуття насамперед власної відповідальності за все, що відбувається і з людиною, і з країною.

Зоя Вікторівна Торговець народилася 6 січня 1921 року у Сімферополі в інтелігентній родині : мати була дитячим лікарем, батько – партійним працівником. За скупими рядками офіційної біографії прочитується бурхлива історія країни.

 

 

І такі традиційні рядки про місце народження коригуються словами доньки Геращенко Олени Миколаївни : «Мама народилася під час боїв за південну частину Перекопського перешийку (120 км від Сімферополя), у діючій армії, дідусь був комісаром, а бабуся лікарем». Стояли незвичні для півдня морози, нічим було протопити хатину, де зявилася на світ дівчинка з життєстверджуючим імям Зоя. Батьки були переконаними більшовиками, членами партії з 1918 року (батько), та 1919 (мати), належали до покоління революційних романтиків. Доньку виховували в дусі вірності комуністичним ідеалам, і самі свято вірили у щасливе прийдешнє. У Зої Вікторівни, на перший погляд, було типове радянське дитинство з жовтенятським, піонерським етапами. Але в той же час було й захоплення класичною літературою, інтерес до філософії, були дискусії, які нібито й культивувалися владою, але за правилами гри всі повинні були прийти до вже заздалегідь відомої відповіді. А допитливий розум маленької Зої не вкладався у Прокрустове ложе партійної ідеології.

Віктор Давидович Торговець був крупним партійним діячем, сімя змушена була часто переїжджати до місця його роботи. У його послужному списку – Сімферополь, Вінниця (працював секретарем обкому партії), Київ. Побутовими питаннями особливо не переймалися, Бася Акимівна (мати) була талановитим педіатром, у якого не буває вихідних. У 1936 році родина мешкала у Києві, у центрі міста, біля театру Івана Франка. Численна київська рідня допомогала створити ілюзію осідлості, зявилося відчуття дому. У 1936 році Віктор Давидович отримав підвищення: був направлений до Москви на посаду прокурора. У 1937 його було заарештовано. Новоспечений прокурор не виявив належної запопадливості у виконанні завдання, яке ставила перед ним партія у перепрофілюванні звичайних кримінальних справ у політичні. За офіційними даними, Віктор Давидович Торговець помер 1941 року, але після реабілітації родина дізналася, що він був розстріляний у 1938році.

Юрій Трифонов, знаковий для Зої Вікторівни письменник, на питання, що найстрашніше для людини в шістнадцять років, відповідав: «Втрата батьків». 1937 рік став для Зої порогом, що розділяв ізольовано-благополучне дитинство та занурення у страждання дорослого життя. Віктор Давидович, ніби передчуваючи небезпеку, не поспішав перевозити родину до Москви, оберігаючи її спокій, але це не допомогло: у 1938 році була заарештована Бася Акимівна. Знаючи правду про ті людожерські часи, важко навіть уявити, що довелося пережити сімнадцятирічній Зої. Які знання і який характер потрібно було мати, щоб, будучи донькою «ворогів народу», закінчити школу з відзнакою! Це давало право вступу до вищої школи без вступних іспитів.

Наступний факт біографії Зої Вікторівни – вступ у 1939 році до знаменитого Московського інституту філософії, літератури та історії – також дає підстави для роздумів та подиву. Доньку ворогів народу приймають до навчального закладу, який за задумом організаторів мав стати кузнею елітних кадрів для радянської ідеологічної машини, інститутом «червоної професури»! Торжество радянської демократії? «Син за батька не відповідає»? Чи якась нестиковка, пробуксовка ідеологічної машини?

Взагалі, про МІФЛІ слід сказати декілька слів. Проіснував інститут з 1931 по 1941 рік, потім був об’єднаний з МДУ. Навчальний заклад, що виник на зламі історії, зіграв дуже важливу роль у формуванні суспільного настрою. В різні часи у МІФЛІ вчилися відомі російські поети Микола Майоров, Павло Коган, Михайло Кульчицький , Микола Отрада, Семен Гудзенко, Борис Слуцький , Лев Озеров, Давид Самойлов, Юрій Левітанський, Олександр Межиров, Олександр Твардовський, літературознавці Гальперін В., Паперний З., Мелетинський Є., Балашов М., філософи Гулига А., Померанц Г. Серед професорів були такі відомі вчені як Радціг С., Гудзій М., Соколов Ю., Благой Д., Тимофєєв Л., Пінський Л.

Важко зрозуміти, як у тридцяті роки, сумно знамениті розгромом науки та культури, розпродажем цінностей Ермітажа, зруйнуванням древніх храмів, могли існувати такі заклади, де в концентрованому вигляді представлені кращі риси наукової молоді. Студент вважався самостійним молодим науковим робітником, мав у залежності від курсу 1 – 3 бібліотечних дні. Бібліотека зачинялася о 23 –23-45. Всі поспішали вчитися та мислити. Цінувалося не зубріння, а емоційне сходження до знань, вміння відстояти власну точку зору. Як не дивно, але МІФЛІ, якому відводилась роль розсадника комуністичної ідеології, став перетворюватися на свою протилежність, роздмухувати вогонь інакомислення, вільнодумства. І влада, схаменувшись, починає знищувати інститут, створений для виховання державної еліти, правлячого корпусу. Від революційної романтики до усвідомлення трагедії, в яку була ввергнута країна – такий шлях пройдуть «хлопчики з країни Гайдара». Багато з тих небагатьох, що вижили, могли б повторити слова літературознавця Г. Гачева: «Подвиг світорозуміння – ось яка справа припала на долю нашого покоління, котре історія прогнала крізь стрій ідеалів, зачарувань, розчарувань, покоління, що виросло серед зіткнення ідей, серед плутанини взаємовиключних понять та цінностей…Солдатом на цій війні, воїном духу, істини, совісті та культури – і я себе почуваю – і так стараюсь поводити себе в житті і в думці».

За словами одного із міфлійців, однокурсника Зої Вікторівни поета Д. Самойлова, головне, що відкрила для нього війна – відчуття народу. У двадцятирічної дівчинки з родини ворогів народу це відчуття було вродженим. У вересні 1941 Зоя мобілізована до робітничих батальйонів Фрунзенського району Москви. Брала участь у боях під Москвою, на Калінінському фронті, у 130-й гвардійській дивізії, була телефоністкою, дружинницею, медсестрою. У липні 1942 року у боях за місто Демянськ була поранена. Перебування у госпіталі, де, звичайно, не було жіночої палати, де ліжко дівчини відгороджене від чоловічої частини простирадлом, стає ще однією школою мужності та людяності. У родині згадують той час, коли Зоя Вікторівна була на межі між життям та смертю. Лікар сказав, що криза мине, коли поранена щось захоче зїсти. А знесилений організм не приймав ніякої їжі. І тоді бійці дивом знайшли ложку червоної ікри, яка й допомогла дівчині повернутися до життя. А може то сила людської доброти воскресила Зою? І вона всім своїм подальшим життям віддавала цей борг своєю людяністю, вірою в те, що добро переможе.

Після демобілізації Зоя Вікторівна повернулася до навчання у Московський державний університет, до якого було приєднано МІФЛІ. Навчалася та одночасно працювала медсестрою у шпиталі. У лютому 1945 року була нагороджена медаллю «За оборону Москви».

У 1945 році, з відзнакою закінчивши МДУ, отримала направлення до Київського педагогічного інституту. Два роки працювала лаборантом кабінету літератури, читала лекції з літератури на підготовчих курсах КДПУ, отримала рекомендацію для вступу до аспірантури.

У 1947 році у зв’язку з загостренням хвороби після поранення переїхала до матері, яка перебувала у засланні у Солікамську. Рік працювала учителем у школі робітничої молоді у Боровську під Солікамськом. З вересня 1948-го по вересень 1955-го року пройшла шлях від лаборанта до старшого викладача у Криворізькому педагогічному інституті.

 

 

Майже сорок років життя (1955 – 1994) Зої Вікторівни пов’язано з Кіровоградським державним педагогічним інститутом ім.. О.Пушкіна, нині університетом ім. В. Винниченка. Саме під час роботи у Кіровограді у 1962 році була захищена дисертація на вчений ступінь кандидата філологічних наук.

Саме у нашому місті сімя Зої Вікторівни знайшла довгоочікуваний спокій та затишок. І хоча квартира з частковими зручностями по вулиці Чапаєва була далека від європейських стандартів, маленька родина з трьох жінок випромінювала напрочуд теплу та добру енергію. Ольга Іванівна Денисенко, доцент кафедри перекладу та загального мовознавства, а в дитинстві сусідка Зої Вікторівни, згадує, що у лікаря Басі Акимівни не було неприйомних годин, вона готова була прийти на допомогу цілодобово. Це дійсно був сімейний доктор у самому високому розумінні цього слова. У їхньому домі можна було не тільки скуштувати рідкісних тоді московських цукерок, але й задати будь-яке питання, полікувати не тільки тіло, але й душу. Що допомагало вижити цим мужнім жінкам, зберегти душу живу в нелюдських умовах, не затаїти образу на життя?

 

Зоя Вікторівна з мамою та донькою - Оленою

Колеги завжди дивувалися, як Зої Вікторівні вдається поєднувати безпосередність та мудрість. Вона вміла по-дитячому радіти і бути непохитною у розв’язанні принципових питань. Була дуже природною в усьому. Пафос їй був не до вподоби. Якось на питання колеги – від чого залежить якість прочитаної лекції – відповіла : «У жінок – дуже часто від зачіски».

У серпні 1991 року Зоя Вікторівна гостювала у Москві, була свідком таких важливих для всіх нас подій. Приїхала натхненна, помолоділа. З вірою у демократичні зміни. Поряд з нею ніколи не було відчуття провінційності

Немає, мабуть, жодного випускника КДПІ ім. Пушкіна, який би не згадував лекцій Зої Вікторівни. Вона мислила за кафедрою, її стихією було живе слово та думка.

Студенти багатьох поколінь безкінечно вдячні Зої Вікторівні за те, що вона відкрила їм глибину Достоєвського, м’який та сумний гумор Чехова, бунтівний дух Толстого. Вона вчила жити «не для брюха, а для духа».Задовго до «нового типу мислення»Зоя Вікторівна вчила насамперед бути людьми, вчила відчувати біль іншого незалежно від того, до якого табору він належить. Вона завжди була на боці «принижених та скривджених».

Мабуть, всі студенти 70 – 80-х запам’ятали зворушливу дружбу Зої Вікторівни з родиною Тамари Володимирівни та Івана Степановича Жарких. Тамару Володимирівну та Зою Вікторівну на філологічному факультеті називали Червоною та Білою Трояндою. Їхнє спілкування було дуже шанобливим і в той же час залишало місце для іронії та самоіронії. Гарячі книголюби, вони були для колег і студентів своєрідними дороговказами у безмежному морі літератури. Читання було для них не професійним обов’язком, тим паче не даниною моді, а життєвою потребою.

Доцент кафедри видавничої справи та редагування КДПУ ім. В.Винниченка Наталя Фенько згадує про роботу над дипломним твором з російської літератури під керівництвом З.В. Торговець. «Зоя Вікторівна була вже серйозно хвора і не виходила з дому. Може тому наші з нею консультації, котрі звичайно проходять на кафедрі і носять переважно офіційний характер, згадуються мені в атмосфері домашньої, затишної обстановки. Тільки зараз я розумію, якою сильною людиною була Зоя Вікторівна. Зовні сама доброта, делікатність, рідкісна інтелігентність у всьому, вона здавалася беззахисною перед світом, що агресивно змінювався.. Наші бесіди про Достоєвського (тема мого диплома) плавно перетікали в розмову про «щось дуже важливе». Тепер, через роки я розумію, якими глибокими були ці бесіди з людиною іншої епохи, для якої слова «совість», «честь» не вимовлялися вголос, тому що були сповнені високого сенсу. В останні наші зустрічі вона вже не підводилася з ліжка, але навіть у такому стані не вдавалася в тугу, від неї завжди якесь особливе світло позитиву та внутрішньої сили. І навіть сьогодні, через багато років вона мені згадується неодмінно у сонячному промінні з потаємною посмішкою людини, яка знає щось дуже важливе».

В архіві Зої Вікторівни зберігся рукописний журнал, присвячений її семидесятиліттю. У ньому немає звичайної ювілейної риторики. Це справді «Трактат про любов». Ось із якими словами зверталася до Зої Вікторівни нині покійна Смольянова Лілія Петрівна: «У нашому нинішньому божевільному світі так хочеться якоїсь рівноваги, так добре, коли поряд з тобою стоїть, якщо можна так сказати, людина-координата. Мені здається , що Ви і Ваше життя допомагають і мені, і моїм колегам відчути і зрозуміти, що є якісь непорушні моральні цінності».

Поколодний Леонтій Данилович: «Ви завжди є для нас, Ваших колег та друзів, прикладом справжнього інтелігента, вченого широкої ерудиції, самобутнього тлумачення літератури, мудрої та доброї людини, спілкуватися з якою – справжнє задоволення».

Дидикіна Раїса Захарівна: «У моєму житті не було особливих подарунків від долі, але все-таки «при всей печали бытия» є в мене знайдення, котрими дорожу, за які вдячна долі, – мої друзі та мої колеги і Ви як уособлення вищих людських начал. Ви завжди мене розуміли, ви вмієте щиро співчувати, не поспішаєте засуджувати, вмієте все пояснити і полегшуєте душу. Я завжди пам’ятаю Вашу підтримку. Ви для мене міра високого, міра моєї поведінки, обмежувач дріб’язковості».

Бабенко Вікторія Миколаївна: «Я вдячна Господу за те, що він дав мені можливість зустрітися з Вами. Ви для мене – джерело з чистою цілющою водою, торкнувшись до якого стаєш чистішим, розумнішим, добрішим».

Іванова В.К.: «Після Ваших занять ми краще розуміли і себе, й інших. Ви дарували нам радість відкриттів… Ви завжди закликали нас до гармонії в усьому, говорили, що, хоча ідеали недосяжні, слід прагнути до них . У Ваше свято я хочу побажати собі та й усім нам бути схожими на Вас у Вашій відданості справі, любові до людей, інтелігентності та благородстві. Хочу заслужити право не просто називатися Вашою колегою, а бути нею».

Як добре, що ми встигли сказати ці слова за життя Зої Вікторівни…

 

Студенти та викдадачі російського відділення фалфаку після наукової конференції.

Сидять -

Микола Циба, Валентина Левочко, Зоя Вікторівна Торговець, Раїса Захарівна Дидикіна, Олександр Чуднов

_____________________

З книги, яка не вийшла друком.

Ось такою вона мала бути.

Жінка - реальна, в різних суспільствах, державах, обставинах. Її буття, приватне і громадське, її мрії і справи в часі та просторі - головна тема майбутньої книги-альбому «І образ, і любов (жінки в історії Кіровоградщини)", що готує до друку видавництво ІМЕКС-ЛТД, об'єднав навколо цієї праці письменників, науковців та краєзнавців України, Росії та Німетчини.

Від легенд Скіфського степу до буденного життя сучасної жінки, від міфічних амазонок до вельми реальних творчих біографій наших сучасниць - у портретному жанрі, але не в хронології, а в співставленні особитого, неповторного, з подібним, загальним і вічним. На сторінках книги героїнь єднає не соціальне походження, не фахова належність, не державні кордони, а дух землі нашої, простір "Степової Еллади", служіння людям та ідеалам.

Зміст книги такий:

  1. В Скіфії, Дикому Полі та навколо фортеці Святої Єлисавети (міфи, легеди, перекази, казки, пісні);

  2. Графиня Олександра Браницька (1754-1838), [пожертвовала 200000 руб. на выкуп должников из тюрем и около 300000 руб. с тем, чтобы проценты с этого последнего капитала ежегодно употреблялись на поддержание благосостояния крестьян, водворенных в числе 97000 душ в бывших ее 217 имениях - РБС] - Парасковія ЛУПОЛОВА (1784-1802) - героїня романів, повістей, опер в XIX cт. на різних європейських мовах . Для Карамзіна, Бантиш-Каменського, Пушкіна - вона символ Честі, Порядності і Жертовності.

  3. Марія Раєвська – Наталія Ланська (Пушкіна);

  4. Поліксена Соловьва (Романова) – Любов Соколова-Бородкіна;

  5. Наталія Бракер (1860-1933) – Наталія Яковенко (видатний сучасний український історик);

  6. Графиня Олена Толста (1848 – 1926) - Клавдія Флоровська

  7. Ганна Билінська (1857-1894) – Любов Кирянова;

  8. Марія Садовська – Софія Тобілевич;

  9. Олена Клапаред (Шпір) – Марина Тарковська;

  10. Марія Єршова-Чижевська - Ганна Дмитрян;

  11. Є. Єфімовська – Наталія Василенко;

  12. Ксенія Ерделі – Зінаіда Нейгауз;

  13. Леоніда Балановська  Лідія Забіляста;

  14. Олена Розмірович - Євгенія Чабаненко

  15. Олена Журлива – Світлана Барабаш;

  16. Марія Плахотіна - Валинтина Шандра;

  17. Валентина Владимирова (1927-1994) - Марія Андрєєва (1986) Малий ТеатрМайстерня Петра Фоменка.

  18. Зоя Торговець – Жана Соколовська


Олександр Чуднов

__________________________

Трактат о ЛЮБВИ (рукопись из архива Зои Викторовны Торговец) в формате PDF можно скачать по прямой ссылке  в начале страницы.

 

Категория: Мои файлы | Добавил: chudnov | Теги: мгу, кировоград, русская филология, КДПИ им. А.С. Пушкина, Зоя Торговец
Просмотров: 740 | Загрузок: 63 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
avatar