Главная » Файлы » Мои файлы

Яков Шульгин. Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А.Н.Пашутин, Елисаветград, 1897.
[ · Скачать удаленно (15 MB) ] 06.02.2019, 20:54

Записки Наукового Товариства імени Шевченка. - Львів, 1900, т.1, кн. XXXIII.

Памяти Якова Шульгина
Подав Мих. Грушевський *

Дня 14 (27) падолиста 1911 р. відійшов від нас дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка і київського Україн­ського наукового товариства Яков Шульгин, оден з характеристичнїйших представників українського житя 1870-х рр., ви­значний український історик і чоловік памятний ідеалїстичним настроєм і чистотою свого характера.
Потомок щирого українського роду, в якім живо захову­вали ся етнографічні й українофільські традиції, Яков Микола­євич Шульгин, рано стративши батька, мав щастє виховувати ся в домі свого дядька — одного з найвизначнїйших представ­ників тодішніх київських наукових, поступових кругів профе­сора київського університету Віталїя Яковлевича Шульгина. Не маючи власної родини Віт. Шульгин щиро займав ся сїмєю свого брата і дуже дбав про розвій та освіту свого племенника. Початки свідомости малого Якова (родженого р. 1851) припали на памятні часи загального суспільного розбудження Росії по кримській війні, і дім його дядька відбивав в собі дуже живо тодішні хвилї загального піднесення. Вчити ся йому довело ся |в найбільш поступовій з київських гімназій, другій, — котрою кермував оден з ініціаторів київських недільних шкіл Слєпушкін, а вчило там немало визначних потім учених й педагогів (між иньшими Драгоманів і Житецький). Під впливами дядька інтереси Якова Ш. рано звернули ся до історичних наук, і потім вони були підтримані як гімназичною, так і університетською нау­кою: вступивши до київського університету, Яков Ш. працював під проводом Антоновича і Драгоманова; заразом одначе пильно віддавав ся також педагогічній роботі, вважаючи її завданнєм свого житя, й багато працював по ріжних початкових школах. Одержавши в тім часї невеликий спадок, він віддїлив з своєї частки тільки деяку суму на довершеннє своєї освіти, з решти ж утворив невеличкий фонд, що мав служити на заснованнє укра­їнських народнїх шкіл, скоро тільки буде на те спромога. Сам же покійник, скінчивши 1874 р. університет, виїхав у довшу подорож за кордон; розширяв свої наукові відомости, слухаючи виклади по ріжних університетах, і приглядав ся до суспільно-політичних відносин (з подорожи сеї посилав і кореспонденції до ріжних газет). Між иньшим зблизивши ся до українських емі­грантів, що осїдали тодї в Женеві з Драгомановим на чолї, Ш. став брати участь в їх виданнях, і пізнїйше на сї женев­ські українські видання був обернений шкільний фонд Як. Шульгина, з огляду що на відкритє українських шкіл не було близької надїї.
Вернувши ся з подорожи, покійний почав шукати собі за­нять по серцю — дїлив свій час між педагогічною роботою і газетною, з початку в Київі, потім в Одесї; але перше нїж наладило ся його житє, спала на нього пригода, яка розбила всї його пляни: 1879 р. його вислано „адміністративним по­рядком“ з Одеси на Сибір і там протримано без усякої при­чини чотири роки! Се тяжке засланнє сильно підірвало і без того не сильне здоровє покійника, а крім того, коли його на­решті повернено — закрило йому дорогу до школи, яко неблагонадьожному. Одначе ся неможливість віддати ся педагогічній роботї з тим більшою силою звернула покійного до занять на­укових, історичних. Приїхавши з заслання до Київа і займа­ючи ся тут приватними лекціями, він заняв ся студіями над історією України XVII—XVIII в., і власне що зроблено було ним на історичнім полі, зроблено в сім часі, від повороту з за­слання до виїзду з Київа на службу до Єлисаветграду. Я. Ш. зайняв ся близше т. зв. „Коденською книгою“ — протоколами воєнно-судної комісії, що судила в м. Коднї людей замішаних в гайдамацтві в рр. 1769—71 і при загальній бідности доку­ментального матеріялу для історії Коліївщини становить дуже важне джерело для пізнання її. Заразом виясняючи собі неясне становище Росії в сїй історії, Я. Ш. спинив ся взагалі над трагічним конфліктом українського громадянства з політикою росийського правительства: контрастом великої віри Українців в прихильність - московського царя і надій, які покладали вони, особливо на­родні маси, на поміч московського правительства, — і тих гірких розчаровань, які їм ся політика принесла. Як довідуємо ся від близьких приятелів покійного1), він представляв собі плян своєї праці в трох частинах: а) відносини росийського прави­тельства до Гетьманщини після р. 1654, б) відносини росийського правительства до правобережних Українців, що зістали ся під Польщею; в) „непорозуміннє 1768 р.“. Таким чином се кріваве „непорозуміннє“, коли український нарід підіймав ся в тім переконанню, що чинить волю росийського правительства і дістане від нього поміч для визволення від Польщі, і був за те кріваво приборканий росийським правительством на спілку з польським, — в обробленню покійного мало являти ся завер­шением цілого ланцюха таких „ непорозумінь “, які почали ви­никати зараз же після 1654 р.
З задуманої таким чином трильогії покійний насамперед обробив огляд відносин, чи конфліктів росийського правитель­ства до Гетьманщини, на грунтї полїтичнім і соціяльнім. Але хоч огляд сей написано дуже лагідно й обережно, все таки він не побачив світу в Росії (тодїшня „Кіевская Старина“ Ф. Лебединцева його не прийняла, і надрукований з сеї праці був тільки оден роздїл в часоп. Северный Вестник 1887). Праця ся вийшла згодом уже, в 1899 р. в наших „Записках“ (т. XXIX і XXX). Друга частина, де автор, очевидно, мав між иньшим спинити ся на відносинах росийського правительства до Палїєвої козаччини і до гайдамаччини 1734 р., що дає такі сильні анальогії до Коліївщини, — зістала ся ненаписаною. Покійний взяв ся просто до оброблення історії коліївщини  для нової „Кіевскої Старини“, веденої старою громадою, до котрої він стояв дуже близько. В 1890 р. тут і появила ся головна праця покійного: „Очеркъ Коліивщины по неизданнымъ и изданнымъ документамъ 1768 и ближайшихъ годовъ“ (вийшла тогож року осібно, потім переложена і по українськи в XX т. „Історичної бібліотеки“).
Праця ся оперта головно на студіованню коденської книги; мемуарну польську лїтературу Колїївщини покійний, зовсїм справедливо, цїнив дуже не високо і відсунув на другий плян. На підставі зібраного матеріалу покійний історик насамперед подає відомости про ватажків і військову організацію гайдама­ків, стараючи ся вияснити одноцїльність і органїзованість руху, далї спиняєть ся над участю ріжних народнїх елементів в нїм: селян місцевих, Гетьманцїв, Запорожцїв; описує репресії поль­ські і вкінцї — відносини до колїївщики російського прави­телька і ріжних росийських діячів; ся остання глава має вповнї відмінний характер і власне входить в той загальний плян українсько-росийських непорозумінь, задуманий автором. Перетяженнє документальними подробицями, які автор — не маючи змоги видати свого актового матеріалу осібно, вводив до тексту, і деякий брак суцїльности і прозорости викладу були причиною, що ся праця покійного автора не знайшла ширшого розповсюднення, але в наукових кругах була прийнята при­хильно і зістала ся досї головною працею з історії Коліївщини. Тільки з боку польських істориків погляд на Коліївщину, як прояв соціального  і національного протесту— безпосереднє продовженнє козаччини, проведений покійним у сїй працї, викли­кав гострі атаки, на котрі відповідав і автор, і редакція „К. Старини“ (властиво Антонович).
Для характеристики історичних поглядів покійного харак­теристична також невеличка його статейка про П. Полуботка в Кіев. Старинї 1890 р. Вона мала служити певною поправкою до різкого осуду дїяльности Полуботка, даного Лазаревським в супереч традиційним поглядам на нього, підтриманих Косто­маровим. Признаючи Полуботка сином свого часу, так що його господарство було тільки типовим тодїшнїм старшинським госпо­дарством тих часів, покійний висував ідейні мотиви суспільної дїяльности Полуботка і хоч кінець кінцем не важив ся зняти з нього обвинувачень за його приватну діяльність і зіста­вив його людиною негарною, „гріховним сином свого часу“, але все таки, хоч і в дуже обережній формі старав ся зрівно­важити сей осуд признаннєм безкористних, патріотичних побу­док в його політичних виступах.
Ся цінна і дуже сильна як на неприхильні обставини наукова робота покійного урвала ся з початком 1890-х рр. З при­ватних лекцій трудно було прогодувати родину, а взявши по­саду в єлисаветградськім віддїлї державного банку, покійний не міг в сїй глухій провінції вести далї своїх наукових занять. Аж 1899 р. він покинув сю службу і вернув ся до Київа: його неблагонадьожність була нарешті забута і він міг почати педагогічну діяльність — рівно через 25 літ по скінченню унївервсякими не­догодами. Покійний близько стояв до українського жита, інте­ресував ся ним живо, був одним з близших участників засновання „Українського наукового товариства“ в Київі, засїдав в його радї, — але працювати науково не мав уже сил.
Про те ніхто не думав, що кінець його такий близький. Нагло на лекції в гімназії дістав він серцеву атаку, потім іще в додаток, коли його відвозили до дому з гімназіального шпиталя трамваєм (!), сильно перестудив ся, і за кілька день його не стало.
Честь його памяти!...

______
* Принято на засїданню історичної секції 27 лютого 1912 р.
Записки Наук. Toв. ім. Шевченка т. СVII. 
_____
1) Спомини В. Ів. Щербини — виходять в X кн. Записок київського наукового товариства.
______
Мову першої публікації - мову Мх. Грушевського - збережено (О.Ч.).

 

***

Публикация в формате PDF - ссылка  для скачивания в верху страницы под  названием.

 

 

 

Категория: Мои файлы | Добавил: chudnov | Теги: Александр Пашутин, Коліївщина, Яков Шульгин, история россии, Єлисаветград, Михайло Грушевський
Просмотров: 801 | Загрузок: 212 | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 0
avatar