Николай Барбот-де- Марни

- Спб,

1869

166 с.

Он описал и окрестности Елисаветграда

Барбот де-Марни, Николай Павлович, 

известный геолог. Род. В 1831 г.; 

ум. 4 апреля 1877 г., в Вене. 

Сын французского выходца, 

бедного горного офицера, уроженец Пермской губ.,

воспитанник СПб. горного института, 

Барбот-де-Марни тотчас по окончании 

последнего в 1852 г., со званием 

инженер-поручика и с малой золотой медалью, был командирован в Тульскую губ. для практического изучения каменноугольных формаций и здесь впервые начал геологические разыскания, под руководством известного геолога Пандера. В 1853 г. он был переведен на Урал, где и принял участие в обширной геологической экспедиции Гофмана и Гринвальда, имевшей целью геологическую съемку казенных горных округов. По окончании этих работ он перешел к геогностическим исследованиям в частных заводских округах и исследовал в 1854 г. округа Уфалейского, Сергинского и Катавского заводов, сообщив результаты своих работ в «Горном Журнале» за 1861 и 1862 гг. В 1860—1862 гг. Барбот-де-Марни был руководителем большой манычской экспедиции и получил золотую медаль за геологическо-географическое исследование калмыцкой степи от Императорского Географического обществ, в «Записках» которого и была напечатана его работа. Командированный в 1862 г. за границу, он изучал выдающиеся геологические явления в Германии, Бельгии и Франции и собирал сведения о геологических музеях. По возвращении из заграницы, Барбот-де-Марни был приглашен в горный институт преподавателем геологии и геогнозии, а в 1866 г. сделан был профессором. С года назначения в горный институт он каждое лето совершал свои экскурсии по России и исследовал Галицию, Волынь, Подолию, губернии Херсонскую, Курскую, Харьковскую, Екатеринославскую, Киевскую, Рязанскую, Воронежскую, Симбирскую, Саратовскую, Тамбовскую, Астраханскую, Пермскую и часть Вологодской и Архангельской.

Наиболее важные по результатам экскурсии — в 1864 г. в северные губернии, в 1874 г. в Арало-каспийскую низменность, в составе аму-дарьинской экспедиции Императорского Русского Географического общества, и в 1876 г. — на линии оренбургской железной дороги. «Геогностическое путешествие в северные губернии Европейской России» (напечатано в «Записках С.-Петербургского Минералогического общества», за 1868 г. и отд.) внесло крупные поправки в тогдашние сведения о строении пермской формации и ее фауне в России. В нем Барбот-де-Марни доказал триасовый возраст местных отложений, относимых до него, согласно Мурчисону, к пермской формации, вследствие чего явились существенные изменения и поправки в прежней геологической карте России на огромном протяжении ее северных и восточных пределов. Точно так же и геологические исследования его в аму-дарьинской области, показавшие, что из осадочных формации главное место здесь принадлежит меловой системе пластов, произвели переворот в господствовавшем до тех пор взгляде на геологию стран по Аму-Дарье, так как стало очевидным, что в новейшие третичные времена страны эти не были покрыты морем, а представляли сушу. При жизни Барбот-де-Марни успел напечатать только краткие отчеты об этой экспедиции и своих работах в «Трудах СПб. общества естествоиспытателей», в «Известиях Имп. Рус. Географического общества» и в «Neues Jahrbuch der Mineralogie» (1878); подробный же дневник его путешествия был издан СПб. обществом естествоиспытателей в 1889 г., под редакцией проф. А. А. Иностранцева и H. A. Андрусова, под заглавием: «Труды арало-каспийской экспедиции, вып. VI. Через Мангышлак и Усть-Урт в Туркестан. Дневник геологического путешествия». Немаловажны были результаты его исследований и на юге: они выяснили наши неогеновые формации и их отношения к осадкам венского третичного бассейна. В общем все результаты произведенных Барботом исследований сводятся к следующим трем выводам: 1) кремнистые брекчиевидные известняки, являющиеся в основании обнажений левого берега Волги выше г. Самары, относятся к каменноугольной, а не к пермской формации, как предполагали до сего; 2) к востоку от Самары, особенно в Алексеевской горе, является неизвестная до того мощная группа пресноводных отложений, и 3) красноцветная группа пород, слагающая Общий Сырт и заключающая каргалинские медные руды, принадлежит не к пермской системе, а к триасовой.

Учено-литературная деятельность Барбота-де-Марни началась очень рано. Еще студентом горного института он печатал в «Горном Журнале» и «Северной Пчеле» статьи об успехах геологических знаний. По окончании же института он постоянно печатался в «Записках СПб. Минералогического общества», в «Трудах СПб. общества естествоиспытателей» (куда вошли и «Геологические исследования, произведенные в 1870 г.» в Рязанской и Тульской губерниях и имеющие большой палеонтологический интерес), в изданиях Русского Географического общества, в немецких геологических изданиях; но более всего он поместил статей и заметок в «Горном Журнале». Барбот-де-Марни был почетным членом многих ученых обществ, почетным доктором геологии от с.-петербургского университета, и председателем отделения минералогии и геологии общества естествоиспытателей при с.-петербургском университете. Все его труды пользовались и пользуются большою известностью как в России, так и за границей.

Некрологи: в «Горном Журнале» (1877 г.), в «Известиях Императорского Общества Естествознания, Антропологии и Этнографии» (т. LXX), в «Голосе» (за 1877 г., № 98), и в «Известиях Географического Общества» (1877 г., отд. II, стр. 120). — Словарь Брокгауза и Ефрона.— П.П.Семенов, «История полувековой деятельности Императорского Русского Географического Общества», т. І и II (СПб., 1896 г.). — С.А.Венгеров, «Русские книги», вып. XII (СПб., 1897 г.).— Заметка К. Скальковского в «Новом Времени», 1898 г., № 8054, под заглавием: «Памяти Н.П. Барбота-де-Марни».

Из «Русского биографического словаря (1896-1918)» А.А. Половцева

Барбот де Марні

(1829 - 1877 )

Джерело — сайт Дніпропетровської ОУНБ — розділ - краєзнавці:

http://www.libr.dp.ua/region/barbotdemarni.htm

Якщо зазирнути в історичне минуле геологічних досліджень в колишній Катеринославській губернії, та й далеко за її межами, не можна не віддати належне видатній постаті вченого-енциклопедиста Миколи Павловича Барбота де Марні. Серед відомих дослідників краю важко зустріти ім’я, яке згадується частіше. Минуло понад 180 років від дня його народження, але відкрийте будь-який сучасний геологічний звіт, дисертаційну або іншу наукову роботу і, запевняю вас, неодмінно першим серед перших буде згадано ім’я Барбота де Марні, праці якого значно випереджали епоху, в якій він жив.

Разом із тим, як це часто трапляється, відомості стосовно його біографії досить уривчасті. Навіть дата його народження залишається остаточно не визначеною. Великий Російський Біографічний словник (разом з деякими іншими словниками) повідомляє, що Микола Павлович Барбот де Марні народився 12 лютого (31 січня) 1829 р. [2], тоді як, наприклад, у статті, надрукованій в 1957 р. в «Известиях Академии наук СССР» до 125-річчя з дня його народження наводиться 1832 рік [11]. Деякі інші джерела наводять дані про народження вченого в 1829 році, але з припискою «за іншими даними в 1831 або 1832 році». Тож залишається тільки сподіватися, що подальші пошуки дозволять в майбутньому остаточно визначити не тільки дату його народження, але й знайти загублені сторінки біографії. А поки що про те, що вдалося зібрати по краплині.

Микола Павлович народився в Пермській губернії в сім’ї гірничого інженера. В 1852 р. він закінчує Інститут Корпусу гірничих інженерів у Петербурзі. Перші геологічні дослідження гірничий інженер М.П. Барбот де Марні здійснює в межах площі Підмосковного буровугільного басейну, де він працює під керівництвом відомого природознавця, академіка Х.І. Пандери. Ймовірно саме Християн Пандер, який вважається одним з вітчизняних попередників Ч. Дарвіна, своїм впливом визначив подальше захоплення Барбота де Марні палеонтологією.

При дослідженні виходів гірських порід та палеонтологічних колекцій ще зовсім молодий дослідник-геолог вперше виділяє перехідний між девонською і кам’яновугільною системами горизонт, здійснює детальне розчленування нижньої частини так званого «чорного вапняку», підтверджує правильність поглядів П.В. Єремєєва, який виділив девон в Підмосков’ї.

У 1853 році матеріали досліджень побачили світ в першій праці Барбота де Марні, надрукованій у Санкт-Петербурзі за звичаєм того часу німецькою мовою [див. перелік праць, 15].

У цьому ж році його переводять на Урал, мінеральне різноманіття якого не залишило байдужим молодого інженера-геолога і визначило напрямок наукових інтересів. Він бере участь у геологічних експедиціях Гофмана та Грюнвальда. Мешканці м. Златоуста на Уралі пишаються тим, що в 1853 р. М.П. Барбот де Марні на західних схилах мальовничих Шишимських гір в 9 км. від річки Ай (притоки ріки Уфи) та в 7 км. на південь від с. Медведівка відкрив Шишимську мінеральну копальню, яка отримала назву Барботової ями. Пізніше в цьому ж районі закладено дві копальні: Титанова з чудовим мінералом фелькнерітом (гідроталькітом) в серпентинитах і тальком, та Другошишимська з різноманітними скарновими мінералами. Але то був лише початок відкриття унікального мінерального різноманіття Уральських гір, оспіваного в творах П.П. Бажова, особливо в його казках, зібраних в «Малахітовій шкатулці».

Саме в цій місцевості, в 40 км. на схід від м. Златоуста, розташований всесвітньо відомий Ільменський мінералогічний заповідник, створений в 1920 році. Каменесамоцвіти з численних копалень цього заповідника прикрашають кращі музеї світу.

Цікавими і результативними були й інші наукові подорожі М.П. Барбота де Марні по Уральських горах. У 1855 р. він вперше встановив мінерал арагоніт в районі Міаських заводів, в ? версти від озера Татиш, біля с. Іткуль він відкрив родовище довговолокнистого азбесту.

Пам’ять про відомого дослідника Уралу увічнена печерою в Свердловській області, названою ім’ям «Барбот де Марні».

В Астраханській губернії дослідженнями М.П. Барбота де Марні встановлено, що гора Чапчачи (Арзагар), що розташована в Єнотаївському повіті, складена пластами кам’яної солі бездоганної хімічної чистоти і білизни та потужністю до 40 сажнів. Унікальне родовище солі розроблялося з 1861 по 1886 роки з річним рівнем видобутку від 0,5 до 1,69 млн. тон на рік [12].

У 1860–1862 р. М.П. Барбот де Марні очолює Маничську експедицію, в район Калмицького степу. За опублікований ним звіт за матеріалами експедиції, що містив значний обсяг геологічних матеріалів по Єргенях та інших районах Калмицького степу, Микола Павлович був вшанований золотою медаллю Російського географічного товариства.

У 1863 р. М.П. Барбота де Марні було запрошено викладачем геології до Петербурзького гірничого інституту, а в 1866 його обирають професором і з цього часу впродовж 14 років, тобто до самої смерті, він очолює кафедру геології, геогнозії та рудних родовищ. Цікаво, що саме в цей час відбувається суттєве зміцнення положення одного з найстаріших в Європі Гірничого інституту у зв’язку з прийняттям нового статуту. Спеціальні дисципліни поділено на 2 розряди: гірничий і заводський. У першому розряді з’являється самостійна дисципліна «Рудні родовища», яку читав М.П. Барбота де Марні і яка пізніше увійшла складовою до курсу «Геогнозія чиста та прикладна».

Втім, він не припиняє активної польової роботи в академічних експедиціях, географія яких охоплює всю Європейську Росію та частину Азійської. Його викладацька робота була не менш яскравою і продуктивною, ніж невтомна робота в експедиціях і це не залишилося непомітним в спогадах його колег та учнів, які писали, що «...М.П. Барбот де Марні вчитель майже всіх найкращих геологів другої половини XIX ст..» [13].

В 1864 р. М.П. Барбот де Марні досліджує геологічну будову Пермської та Вологодської губерній і доводить, що більша частина пластів, які вважалися пермськими, відносяться до тріасу. При обстеженні пермських відкладів Сандиревої гори у Вологодській області він відзначив унікальність вапняків, що складають гору та надзвичайне багатство викопної фауни, серед якої налічується 24 види скам’янілостей. У 1968 р. Сандиреву гору оголошено геологічною пам’яткою природи і внесено до реєстру об’єктів, що охороняються державою. З 1992 р. вона входить до складу Національного парку «Російська Північ».

Двінська Земля, Зоволоччя, Тотьма здавна славилися соляними промислами. Точно невідомо коли були відкриті тут перші російські промисли, проте перші згадки про них можна знайти в грамотах Новгородських та Московських князів початку XV ст. До тих же часів відносяться і перші згадки про Тотемські соляні промисли, найвідоміші з тих, з якими пов’язують витоки солеваріння на Русі. Сьогодні, в невеличкому місті Тотьмі та р. Сухона Вологодської області, в історичній місцевості, що отримала назву «Варниці» і вважається колискою перших російських гірничих інженерів, можна побачити матеріальні свідчення зародження солеваріння в Росії у вигляді розсоло-підйомних рур, цренів (сковорід для випарювання розсолів), аерометрів тощо. Цей екскурс до далекої давнини, звісно, не випадковий, бо в 1864 р. саме М.П. Барбот де Марні вперше здійснює дослідження загального геологічного районування Тотемських соляних промислів. В описі своєї подорожі до Північних губерній Європейської Росії, при визначенні пластів землі, серед яких протікають соляні джерела, він свідчить що «головний потік розсолів у Тотемському повіті проходить на межі червоноколірних порід з вапняками, що містять скам’янілості цехштейну (верхнього відділу пермської системи Західної Європи – М.В.), розсоли природним шляхом повинні виходити на денну поверхню в тих місцевостях, де згадані вапняки виходять з-під червоноколірних порід.» Він також визначив і загальну лінію виходів природних соляних джерел на поверхню. Спрямована на південь від Тотьми, вона майже прямо зустріне джерела Леденгська, Куножа, Солігаліча та Балахни. Прогнозування мали вирішальне значення для відкриття й освоєння нових промислів у Варницях [4]. Велику наукову цінність мали дослідження Барботом де Марні палеоценових відкладів басейну р. Волги, здійснені в цей же період.

У роботі вченого «Звіт про подорож в Галичину, Волинь та Поділля», надрукованій у 1867 р. [див. перелік праць, 11] наведені результати його досліджень, здійснених у 1865 р. і присвячених стратиграфії третинних відкладів. Разом з А.Е. Лагоріо та М.М. Соболєвим він описує також специфічні кристалічні породи, поширені поблизу Вінниці, Гнивані, Сказинцева тощо.

Велике значення мали дослідження М.П. Барбота де Марні, здійсненні ним у 1866-67 рр. під час подорожі по Херсонській губернії [9]. Беззаперечним фактом є його безпосередня причетність до відкриття багатих залізних руд Кривого Рогу. Як відомо, історія відкриття і подальшого промислового освоєння Криворіжжя не була простою і зазнала тривалих випробувань. Перші наукові спостереження стосовно особливостей Криворізького району зустрічаються в роботах видатного природознавця, академіка Петербурзької Академії наук І.А. Гюльденштедта. За дорученням Академії наук з 1773 по 1778 р. він подорожував по Кавказу та Україні. Він намагався перевірити чутки про знаходження в цих місцях грузинським цесаревичем Олександром залізних руд, але йому не пощастило і на той час руди не були виявлені. В 1781 р. Кривий Ріг відвідує російський вчений-природничник Василь Зуєв, який першим, на відміну, скажімо, від скіфів, не тільки звернув увагу на відслонення залізистих кварцитів на берегах р. Саксагані, але й повідомив про це в своїх «Путешественных записках…» [8], що вийшли друком у 1787 р. Після відвідування в 1787 р. Кривого Рогу та його околиць проф. М. Лівановим, який знайшов там «срібні, залізні та інші руди, мармур, аспід (філітові або покрівельні сланці), кам’яне вугілля та фарби.» Г. Потьомкін зацікавився перспективою освоєння залізних руд і навіть намагався побудувати чавунний завод, про що писав в 1858 р. М. Сакович. У 1799 р. Кривий Ріг відвідує В.Ізмайлов, який згадує про великі поклади аспіду там. Досліджуючи Кривий Ріг у 1803 р., берггершворен Василь Піленко повідомляє: «Тут помічено ознаки залізних руд, які далі розвідані шурфами, і як тут по р. Кам’янці, так і поблизу Кривого Рогу в великій безлічі, а саме: магнітний залізний камінь, залізний блиск та бурий залізний камінь.» У 1866 р. здійснює свої дослідження професор геології М.П. Барбот де Марні, подорожуючи за течією р. Інгулець від Олександрії до с. Карачунівки та за течією р. Саксагань у Кривому Розі. Ним підтверджено наявність в цій місцевості та, зокрема, на території відомої зараз геологічної пам’ятки природи загальнодержавного значення «Орлине гніздо» або «Скеля МОДРу», багатої залізної руди. Але й це дослідження, як і більш ранні, залишилося поза увагою царського уряду.

Лише Олександру Полю, якому пощастило на власні очі побачити ці руди також у 1866 р., після неабияких зусиль та із залученням власних коштів, вдалося втілити мрію багатьох дослідників і започаткувати видобуток залізних руд одного з найбільших в світі родовищ цього металу.
Звісно М.П. Барбот де Марні не обмежувався оцінкою перспектив залізних руд. Значними були його успіхи в стратиграфії і палеонтології осадових порід Криворіжжя. Вперше констатується присутність сарматських вапняків по р. Інгулець, описані «одеські» вапняки в м. Широкому із зображенням типових викопних молюсків, відкрито значну кількість нових видів молюсків та складена чудова геологічна карта (в масштабі 20 верст в 1 дюймі) Херсонської губернії, про яку відомий дослідник Криворіжжя А. Фаас писав у 1904 р., що вона до сих пір не втратила свого наукового значення [14]. Пізніше, в цей же період (1866–67рр.), невтомний дослідник відвідує Київську, Харківську та інші губернії Російської імперії і саме тоді здобуває славу вченого-енциклопедиста, що заклав основи стратиграфії палеогену та неогену півдня Східної Європи. За результатами польових робіт він вперше виділяє в 1869 р. товщу порід, яка зараз відноситься до полтавської серії та називає «ярусом білих пісків, жорнових пісковиків та лігніту» [див. перелік праць 3, 4]. Крім того він – автор виділення в Україні сарматського, понтичного і балтського ярусів.

У 1870 р. М.П. Барбот де Марні запропонував для товщі кварц-глауконітових глинясто-піщаних порід назву «харківська група порід», яка і зараз зберігається в діючих стратиграфічних схемах як «харківська серія». Цікаво, що поблизу від центральної частини м. Харків, дивовижним чином збереглося від потужного впливу цивілізації історично відоме «Відслонення на Білгородській вулиці», тієї самої «харківської породи», яку саме тут вперше описав М.П. Барбот де Марні. В 1985 р. вченими Харківського університету запропоновано заповідати це відслонення як геологічну пам’ятку природи державного значення, але й досі унікальний об’єкт геологічної спадщини залишається незахищеним від можливої руйнації та знищення.

Не обійшов увагою М.П. Барбот де Марні й всесвітньо відомі одеські катакомби. В 1869 р. він обстежив і описав карстові печери, розкриті каменоломнями.

У 1874 р., після військового походу на Хіви, Російським Географічним товариством споряджається комплексна експедиція в Арало-Каспійську пустелю. Експедицію очолював відомий вчений-енциклопедист М.О. Сєвєрцов, а геологічні спостереження були доручені М.П. Барботу де Марні, який пройшов від Мангишлака через Усть Ірт, Хіву та Кизил-Куми до Самарканда. Він уперше описав геологічну будову нижньої течії р. Аму-Дар’ї та прилягаючої частини Кизил-Кумів, відзначив широкий розвиток крейдових порід та дійшов висновку, що хребет Шейх-Джелі, Буханські, Нуратинські та інші гори Кизил-Кумів складені кристалічними і метаморфічними породами. З корисних копалин він відзначив наявність в хребті Шейх-Джалі мармуру та берилію [1]. Щоденник М.П. Барбота де Марні, який містив надзвичайно важливі дані стосовно неогену Понто-Каспійського басейну, був виданий посмертно тільки у 1889 р. і отримав належну оцінку лише в наш час, коли на підставі нових матеріалів повністю підтверджено висновки автора.

Талановитий вчений досліджував геологічну будову території вздовж залізниць, що проектувалися в Україні, Центральній і Південній Росії, вивчав мінеральні джерела Криму, виконував гідрогеологічні роботи тощо.

М.П. Барбот де Марні входив до складу багатьох російських та іноземних товариств, очолював геологічний відділ Товариства природничників Петербурзького університету.

Відомо також, що М.П. Барбот де Марні був одним з ініціаторів організації Геологічного комітету Росії, який було створено, щоправда, лише в 1882 р. і який являв собою першу Державну геологічну службу Росії. Важливою подією в історії Геолкому було прийняття в травні 1882 р. рішення про створення бібліотеки Геолкому – всесвітньо відомої в наш час Всеросійської геологічної бібліотеки. Цікаво, що історичні джерела свідчать про те, що основу бібліотеки склали зібрання книг професорів інституту М.П. Барбота де Марні та В.І. Міллера.
Помер М.П. Барбот де Марні 16 квітня 1877 р., у розквіті творчих сил.

Короткий перелік праць М.П. Барбота де Марні
Геологическое исследование Бинагазинского полуострова // Тифлис, 1891.– 245 с.
Геологические исследования в Волынской губернии // Научно-ист. сб. Петерб. горн. ин-та.
Геологические исследования в 1868 г. в губерниях Киевской, Волынской и Подольской // Запски минер. Общества. Т. VII.
Геологические исследования г. Курска через Харьков до Таганрога // Горн. журнал.– 1870.–Ч. 4.– № 11.– С. 295-329.
Геологические наблюдения в округе Уфалейских горных заводов на Урале // Горн. журнал.– 1861.– Ч. 4.– Кн. 12. 
Геологический очерк Херсонской губернии // СПб.: В. Демаков, 1869.– 166 с.
Геолого-географический очерк Калмыцкой степи и прилегающих к ней земель.– Записки русского географ. общества // Кн. з. СПб., 1862.– 128 с.
О Балтском ярусе третичной почвы южной России // Записки минер. общества.– 1869.– Т. IV. 
О геологических исследованиях в Аму-Дарьинском крае. // Известия рус. географ. Общества.– 1875.– Вып. 2.– Т. 11.– 24 с.
О лабрадоритовой породе Каменного брода // Записки СПБ минер. общества.– 1869.–Сер. 2.– Ч. IV. 
Отчет о поездке в Галицию, Волынь и Подолию в 1866 // Юбилейн. сб. минерал. Общества.– СПб., 1867.
Сарматский ярус миоценовой формации // Горн. журнал.– 1867.– Т. III.– № 7. 
Успехи геологического описания России в 1875 г. // СПб., 1876.– 47 с.
Через Мангышлак и Устюрт в Туркестан. Дневник геологического путешествия // Виданий по смерті автора, за ред. А.А. Іностранцева та М.І. Андрусова.– 1889.– 111с.
Geognostische Bemerkungen auf einer Reige im Geovernemet Tula. Verh. Min. Gesellisch. zu. St. Petersburg (jg. 1852-53) 1853.

Перелік посилань:
1. Бархатова Н.Н. Геологические исследования Русского географического общества (1845–1955) // Материалы к истории отечественной геологии.– М.–Л.: АН СССР, 1955.– 108 с.
2. Большой русский биографический словарь // Интернет-версия 1999–2004.– Студия Колибри.
3. Борисяк А.А. Избранные труды.– К столетию со дня рождения.– М.: Наука, 1973.– С. 299.
4. Замараев В.Н. Солеварение в Тотьме.
5. Изучение корунда Ильменских гор // http://www.usmga.ru./min_school/2000.
6. Национальный парк «Русский Север» // http://www.wildnet.ru/cgi-bin
7. Коваль А. Скалы МОПРа. Места заповедные. // Металлург, пресс-служба комбината Криворожсталь.– 2004.– С. 1-3 // http://www.kdgmk.com.ua
8. Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 году.– СПб, 1787. 
9. Романенко Г.Н. К истории Криворожского бассейна.– С. 19–36.
10. Соколов Б.С. От истоков горной службы России к современной палеонтологии // Вестник Российской АН. Т. 70. № 7.– 2000.– С. 589–596.
11. Сто двадцать пять лет со дня рождения Н.П. Барбота де Марни // Из истории геологических наук // Известия АН СССР.– 1957.– Сер.: Геология.– № 1.– С. 120–121.
12. Тихомиров В.В. Геология в России первой половины 19 в.– М.: АН СССР, 1960.– Ч. 1.– 228 с.
13. Тихомиров В.В. Геология в академии наук (от Ломоносова до Карпинского). Очерки по истории геологических знаний. Вып. 20.– М.: Наука, 1979.– С. 7.
14. Фаас А.В. Материалы по геологии третичных отложений Криворожского района // Труды геолкома. Нов. сер. Вып. 10.– СПб., 1904.– 140 с.