- Кіровоград, 1993 №1-13

БЕЗ НАДІЇ СПОДІВАЄМОСЬ 

"Єлисавет" більше не буде виходити. Це число останнє. Відсутність коштів примушує припинити справу, котра ледь-ледь почала набирати силу. І все ж рік існування має цінність. Він подарував можливість ознайомити читачів, що уболівають за відтворення історичної пам'яті, з досить широким і різноманітним колом першоджерел, які допоможуть кожному свідомо будувати особисте ставлення до історії нашого краю. Прикро, що велика кількість зібраного матеріалу залишатиметься у шухляді, прикро, що горе-історики знову стануть кишеньковими оракулами, спекулюючи на відсутності допуску широкого загалу до перевіреної часом інформації. 
Друкуючи ті чи інші розвідки та спогади, ми прагнули, щоб кожен відчув, що "бути без почуття живого зв'язку з дідами та прадідами - це означає не мати для себе місця опори в історії". Переконання таке йде від філософа Павла Флоренського, яке він пояснював тим, що особистості "хотілося б бути в змозі точно визначити себе, що саме робив я і де саме знаходився я в будь-який із історичних моментів нашої батьківщини і всього світу, - я, звісно, в обличчі своїх предків." 
Втрата цього ланцюгового зв'язку життя почалася не сьогодні і не вчора. Позначають її червоні віхи - нігілізм, революція, громадянська війна, совдеп... 
Останній "Єлисавет" ми присвячуємо одній з цих віх - громадянській війні. І сподіваємось - минуле залишиться минулому, а майбутнє не матиме червоних ознак. 

Олександр ЧУДНОВ 

Число №13 за 1993 рік, с. 1.

ПРОВІНЦІЙНА ПРЕСА ТА ЗАКУТКОВА ЦИВІЛІЗАЦІЯ 

ЗАГОЛОВОК цей дослівно і без лапок уживаю, запозичивши його із статті Д. М.Овсянико-Куликовського, опублікованої ще 1881 року в петербурзькому часописі «Слово» і — раптом! — дуже актуалізованої нашим часом і місцем дії. «Є люди, — пише в ній автор, — і дуже розумні, дуже освічені і передові люди, котрі, однак, не можуть зрозуміти тієї ідеї, яку ми можемо назвати «ідеєю закутку». Це ті, так би мовити, жертви централізації, котрі, бутучи вихованими у великих культурних центрах, розвившись на столичних літературах, прекрасно засвоїли собі велику ідею «людства», широку концепцію космополітизму і в той же час не помітили глибоку ідею «закутку у людстві». Тим-то, твердить далі Овсянико-Куликовський: «цивілізація» стягується до великих центрів, а маса «людства» ввергається в закуткову мерзенність запустіння». 

Цитовану статтю я прочитав не в оригіналі, а в українському перекладі, надрукованому «історико-краєзнавчим додатком» до кіровоградської газети «Народне слово». «Єлисавет» — таку назву має цей додаток, 28 чисел якого вийшло минулого та цього року. На жаль, в останньому з них, датованому 2 вересня 1993-го, повідомляється про припинення випуску «Єлисавета» з типових нині причин — матеріальних. 
Слова «на жаль» тут зовсім не ритуальні, бо прочитане в «Єлисаветі» (тим більше прочитане враз, «акордно») справляє винятково вигідне, навіть сильне враження. Виразна картина історії краю (в документах, спогадах, художніх творах, портретах, пошукових розвідках) не просто будить інтерес, а спонукає ще і ще раз вдумуватися в складну, часто трагічну, несправедливу долю нації, в географічному центрі осідлості якої перетнулися, та ще й нині перетинаються, такі історико-соціальні сюжети, що від них не раз холоне серце і... міцніє віра в нашу національну незнищенність, стійкість (хоч і надто гнучку) і, зрештою, в державницьке відродження. 

Тут зовсім легко збитися на теми історичні, ба, й політичні, закцентувавши хоча б те, як російський царизм, локалізуючи та тіснячи Запорозьку Січ, заклав таки ж не де-небудь, а в самому осерді України унікальну військову фортецю св. Єлисавети, аби в ній на віки осіло російське військо (чомусь Пермський полк тут почувався найкраще — як удома), аби звідси поширювалася, також і силою, русифікація — і аж до нинішнього дня. Знаки цього — на кожному кроці. А попри те... 

У жовтні цього року Кіровоград щиро вітав учасників міжнародної (!) наукової конференції «Центральна Україна як історико-культурний феномен», у програмі якої значилося понад 80 доповідей відповідної (дуже цікавої, до речі) тематики. Задум? Окреслити специфіку і значення місцевої, «закуткової», в доброму розумінні цього слова культури, історії і... надії на перспективу. 

Папки учасників конференції були не вельми розкішні, зате в них лежали книжки, видані, можна сказати, щойно: збірка статей до 110-річчя музейної справи в області і «Козаки не за порогами» П.Кизименка, «Стежками завіяними» В.Яроша і «повість-казка для дітей і батьків» «Буваличі» В.Кобзаря, «Исторический очерк г. Елисаветграда» О.М.Пашутіна — копія з видання ще 1897 р. і «Отцы первыхвеков» протоієрея Георгія Флоровського, чиє 100-річчя саме відзначали в місті. 

А ще — бібліографічний покажчик до 90-річчя з дня народження Ю.Яновського і розвідка доцента педінституту (імені Винниченка, а не Пушкіна, як було раніше) Л.Куценка «Боян степової Еллади» — про Є.Маланюка. А ще — щоквартальний журнал з питань краєзнавства, освіти, культури і науки «Поріг». А ще — «літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний альманах» під назвою «Степ», заснований ще 1958 року, а тепер відроджений — і дуже непогано: великий склад автури (в числі першому за цей рік близько 40 імен), широкий жанровий спектр, хороша поліграфія. Нарешті, чи, може, насамперед —«Єлизавет», читати який, ще раз наголошу, — все одно, що поринути в багату і значну в національному аспекті історію Центральної України — феномена по-своєму виняткового. 

Винятковість же його, можливо, найвиразніше проявляється в національних культурних надбаннях, які поставали начеб наперекір душительським старанням колонізаторів. Коли переглядаєш нарис історії Єлисаветграда, ретельно написаний одним з найпомітніших адміністраторів і меценатів міста О.Пашутіним, лишається тільки дивуватися: з 1785 р., коли Катерина II «дарувала» відповідний статус поселенню навкіл фортеці, у списках «городських голів», «городничих» (поліцмейстерів), а також представників військової адміністрації у міській думі не значиться жодної я українського прізвища. Купецтво, всілякі прем'р- та секунд-майори були росіяни, за рідкісними винятками на користь нацменів, але не українців. У «Єлизаветі» опубліковано список газет, що виходили в місті починаючи з 1874 р.: 45 назв — усі російські, крім однієї—«Новий шлях. Народна Українська соціалістична газета», рік 1918-й. Перший, по суті, український діяч,— на ниві освіти — з'явився тут лише в 60-х рр. минулого століття. То був Микола Федорович Федоровський, який недовго протримався в цьому місті, мусив виїхати. Не з доброї волі: 

“У шістдесятих роках минулого століття Єлисавет являв собою невелике місто, ще цілком коли він був майже військовою столицею нашого півдня. Тільки 1861 року він перейшов з-під військового відомства до цивільного, і ще довгий час у ньому та в його околиці стояло багато війська — ціла кавалерійська дивізія й кілька батарей. 

Освічені верстви суспільства складалися переважно з поміщиків та військових. Вільної інтелігенції майже не було, й коли там появився перший адміністративна заданий «студент», якийсь Сичевський, це зробило велику сенсацію” («Єлизавет», 1992, №12). 

Чи варт наголошувати, як усе це «сприяло» розвиткові національної української культури, культури взагалі? Тим часом «наш південь» став і духовною житницею України, давши нам Кропивницького і Винниченка, Чижевського і Маланюка, Яновського і... аж до В.Близнеця, багатьох інших, включно з російськими, єврейськими, польськими культурними діячами. А козак-вірцютворець Семен Климовський? А Олександрівські «канікули» Пантелеймона Куліша? А пов'язані з Єлисаветградом сторінки життя і творчості А.Фета і — в нашому вже столітті — В.Шкловського, А.Тарковського, Ю.Дороша? А видатні музики Шимановський і Нейгауз? А ціла когорта єврейських істориків, письменників, митців? 

Ні, «Єлизавет» (його упорядник — О.Чуднов) як «історико-краєзнавчий додаток», проіснувавши всього рік і розповівши землякам про все це, виконав неабиякого значення роботу, пізнавальну і виховну. Шкода, що і він мусить, в умовах наших теперішніх скрут, припинитися. 

Не скажу новини, відзначив частина нашого літературного мислення ретроспективна: ми нашвидку заповнюємо «білі плями» в знаннях історії, зокрема й літературної історії. Умова це, ясна річ, обов'язкова для того, аби побачити справді «ясне в далині», як писав П.Тичина, щоправда, з іншого приводу. Тим важливішими видаються старання «закутків» жити теперішнім культурним життям, і кіровоградська практика переконливо свідчить, що безнадію можна зуспіхом долати у спосіб таки ж практичної діяльності. 
Здається символічним, що з Винниченкового французького «Закутка» (цікаво, чи не в суголоссі з ідеєю Овсянико-Куликовського назвав він так свою садибу в Мужені?) до Кіровограда повернувся і вже експонується старанно реставрований кабінет видатного українського письменника — «закуток» став на очах у громадськості не тільки цього міста, а й усієї України. З ретроспективи випростується і «місцева» літературна творчість, про що свідчать публікації згаданих вище «Степу» й «Порога». А щойно надійшла звістка, що в Кіровограді викрито Вільний український університет і вже 250 молодих людей почали навчатися в ньому. Чим не добрі вісті з «провінції»? 

Нарешті, ще одне. В №1 журналу «Поріг» за 1992 р. редакція повідомила про ідею створення в Центральній Україні чогось такого, що уособлювало б єдність і національне відродження українців. Хай це звучить трохи патетично, однак... "Це має бути зведений небачений досі комплекс релігійних, культурних, мистецьких, споруд, що мають показати народ України у всій його багатогранній красі, його історію й мистецький геній, його національних героїв і ворогів-поневолювачів. Це місце в майбутньому стане українською Меккою, місцем паломництва не тільки вільних громадян України, а й громадян усього світу, українців насамперед». 
Чому б ні? Кіровоград ( або Єлисавет) і край цей — серцевина «Степової Еллади», за Євг. Маланюком, цілком для благородної справи надається. І взагалі, симптоми культурного, зокрема літературного, пробудження «провінції», навіть «закутків», наводять на думку, що в умовах нинішньої, здавалося б, кругової кризи не втрачають надії і віри духової ті, хто за колишньої тоталітарної централізації справді перебував у глухому закуті. Як то було, до речі, в старому Єлисаветграді, котрий міг створити національний театр світового рівня всупереч нищівній політиці царату щодо «малоросійського наріччя». 

Сьогоднішня «провінційна» преса — явище виняткового історико-культурного значення. Треба більшої уваги до неї, а головне, негайно слід подбати, аби жоден з журналів, жодна з газет, буває, навіть одноразових випусків, не загубилися, аби, скажімо, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України формував повні їх підшивки. 

Григорій СИВОКОНЬ. 
 
“Літературна Україна” 9 грудня 1993 р. №49, с.2. 

***

Подшивка в формате PDF - ссылка  для скачивания

в верху страницы под  названием.